Судження про неї істориків не різняться безпристрасністю й майже завжди далеченько не подібні меж собою. При Петрові й в 1-ое час опосля погибелі Петра до особистості С. ставилися надзвичайно войовничо, уважали її супротивником петровських перетворень, заскнілою захисницею старовини й інтелектуального мороку. Лише наприкінці XVIII ст. робляться проби зняти хоч частина обвинувачень із Софії. До діяльності її, як правительки, з повагою ставився Г. Ф. Міллер; Карамзин і Полевой визнавали С. чудовою дамою, осліпленої лише властолюбством. Устрялов говорить про С. з обуренням, називаючи її русскою Пульхерией. І. Е. Забєлін спозирає в С. втілення візантійських еталонів. У власній діяльності вона мала певну мету, "твердо й неприклонно наважилася вести боротьбу з мачехою, іти до власної властолюбної мети; вона вела рішучий комплот проти брата і його родини". Для Соловйова Софія - " богатир-царівна", "приклад історичної дами, що звільнився з терема, але не вынесшая з нього моральних сдержек і не нашедшая їх у суспільстві". Схожим же образом майже все в діяльності С. роз'ясняє й Костомаров. Аристов, у власній книжки "Московські смути в правління царівни С. Олексіївни", намагається обілити С. По його погляду, уся причина травневого заколоту лежить у стрільцях і ні в ком іншому. Погодин не йде так далеченько, як Аристов, але не вирішується в стрілецьких заколотах винити неодмінно одну С. Брикнер уважає С. властолюбної, замислюється, що вона в 1682 році користувалася стрілецькими хвилюваннями, як готовим матеріалом, а в 1689 г. агітувала проти Петра. Колишні обвинувачення С. у всьому, по його погляду, будувалися на хибкому ґрунті, а тому Брикнер отрешается "знайти захід злодіянь С. ". Белов, не виправдовуючи С., уважає винуватими й Наришкіних, бачачи в їхню таку ж активну силу, какою були Милославські. Проф. Е. Ф. Шмурло примикає до цього погляду. По його погляду, С. зовсім не є проф интриганткой, так само як вона й не плила за течією, віддавшись велінням долі. "С. домагалася не що іншого, як такого ж самого, що домагалася й Наталя Кирилівна. За королівську корону вхопилися обидві дами, одна для нащадка, інша для брата, з тим тільки хіба відмінністю, що одна по почуттю материнському бажала творити цю корону на голові нащадка заради інтересів нащадка ж; інша в братові спозирала знаряддя інтересів особистих... Корона дісталася Наталі, і от зараз С. доводилося виривати її... У суті обидві сторони коштували одна інший. І коли С. опинилася в рядах нападаючих, те адже там, де йде боротьба, потрібно ж кому-небудь нападати й кому-небудь захищатися".
Література. Докладний огляд джерел і критичні зауваження із приводу їх в Аристова, "Московські смути під час правління С. Олексіївни" (Варшава, 1871 і в "Варш. Унив. Изв. ", 1871); Устрялов, "Історія царювання Петра Величного"; Забєлін, "Побут російських королев"; Соловйов, "Історія Рф"; його ж; Суспільні читання про Петра Вів. "; Костомаров, "Російська історія" (т. 1); Погодин, "Сімнадцять перших років у житті Петра Вів."; Брикнер, "Історія Петра Величного"; Белов, "Московські смути наприкінці XVII в.