Він вивчає мову звичайного народу як поетичний, так і діловий, не пропускаючи й говорів; заради мови він студіює всі монументи старовини, які лише міг дістати, не зневажаючи й пихатою мовою одописцев XVIII століття, і скоро допрацьовується до таких положень, які стали прийнятими лише через два покоління опосля його. Уже в 1830 г. він пише: "Манірність і пихатість найбільше кривдять, чому простонародність. Відверті, унікальні вираження простолюдинів повторюються й у вищому суспільстві, не ображаючи слуху, меж тем як манірні натяки провінційної ввічливості збудили б загальну усмішку". Він пекуче повстає проти умовності, педантизму й фальші так наз. правильної й розкішної мови й, опосля виникнення Гоголя, напористо просить розширення границь літературної мови. Вони й розширилися в тому напрямку, у якому бажав П.; але всі таки й зараз, через 100 років опосля його народження, його стих і проза залишаються для нас еталоном чистоти, сили й художності.
А. Цеглярів.
Зібрання творів П.: "Вірша А. С. П." (Спб., 1826, 99 віршів); "Вірша А. С. П." (2 ч., Спб., 1829); "Вірша А. С. П." (2 ч., Спб., 1882); "Повести. Соч. А. С. Пушкіна" (Спб., 1834); "Поеми й повести А. С. Пушкіна" (2 ч., Спб., 1835, видання Смирдина); "Вірша А. С. П." (4 ч., Спб., 1835); "Твору А. С. П." (посмертн. видання, 11 тому.: 1-ые 8 Спб., 1838, крайні 3 - Спб., 1841). Це посмертне видання, що виходило за редакцією друзів і шанувальників П. і в крайніх томах, що дало цілий ряд невиданих раніше добутків його, мучалось большенными некорректностями. Вообщем установлення тексту творі П. представляє величезні утруднення. Сам поет не встигнув віддати повного й остаточного видання власних добутків; майже всіх він зовсім не спозирав у пресі, а з добутків, їм самим виданих, якісь, ще при житті поета, відомі були в різних читаннях. Майже все з добутків П. дотепер не могло з'явитися в нашій пресі й до закордонних видань ("Вірша А. С. П., що не ввійшли в крайні збори його творів", Берл., 1861; 2 изд., 1870; ред. Н. В. Гербеля) зберігалося лише в рукописах, піддаючись повсякденним при всім цьому випадковостям. У число маленьких віршів П., особливо епіграм, врубалися п'єси, йому, що не належали. Правильне видання П. просить, тому, кропіткого звірення з рукописами поета. Крайні полягають, основним образом, з попередніх зошитів, нерідко писаних недбайливо, з помарками й виправленнями, що утрудняють читання; зате вони відкривають самий процес творчості П., тому що якісь п'єси зустрічаються отут у декількох почергових обробках, від першого начерку до зовсім виробленого тексту. У перший раз дослідження рукописів для встановлення пушкінського тексту почав П. В. Анненков, що приклав до виданого їх зборам "Творів П." (7 т., Спб., 185657) цілий тому "Матеріалів для біографії й оцінки добутків П."., які потім вийшли й окремим виданням (Спб., 1873). Видання Анненкова представляло собою принциповий крок уперед і справді "відкрило арену для критики" і роз'яснення П.; у ньому, але, було багато недоліків і недоліків.