ќсновна ознака правди Ї њњ загальнопридатн≥сть, що випливаЇ ≥з загальних лог≥чних закон≥в розуму. ѕерсональн≥й людин≥, предмету досл≥дницьких роб≥т соф≥ст≥в, —. протиставл¤Ї загальну духовну базу й компан≥ю всього населенн¤ земл≥; у цьому пол¤гаЇ й обмежен≥сть теоретичноњ ф≥лософ≥њ —., тому що бажаючи показати безсторонню правду, в≥н практично прийшов т≥льки до загальнопридатноњ, але не безсторонн≥й правд≥; обмеженн¤, - ¤ке ѕлатон намагавс¤ забрати своњм вченн¤м про ≥дењ. ÷е обмеженн¤ роз'¤сн¤Їтьс¤ частково, тим, що —. привласнював вин¤ткове значенн¤ досл≥дженн¤м людину, ¤к ≥стоти морального, уважаючи ф≥лософ≥ю природи не т≥льки лише излишнею, але нав≥ть опасною (пор≥вн.  сенофонт "Memorab.", IV, гл. II). ¬ирвавши людину з його зв'¤зку ≥з ц≥лим, —. не м≥г уже в≥дшукати обірунтуванн¤ правди н≥ в чому ≥ншому, не вважаючи самоњ людину, ≥ не користувавс¤ дл¤ даноњ мети своњм и теолог≥чними думками, ¤к≥ розбудовував теж т≥льки стосовно людин≥, не вказуючи наиблежайшим образом кор≥нь людськоњ природи в божеств≥. –озгл¤даючи теолог≥чн≥ думки —., не можна не визнати й щодо цього його нагород. ѕол≥тењзм ≥ антропоморф≥зм грек≥в п≥ддавс¤ в перший раз критики з боку элеатской школи:  сенофан ≥ ѕарменид у перший раз оголосили посередин≥ грек≥в ≥дею одного, неск≥нченного пост≥йного Ѕога, але њх пантењстична думка не допускала думки про Ѕога, ¤к моральний початок. —. 1-ый ( з ф≥лософ≥в) зм≥ркував Ѕожество ¤к початок моральний, ≥ ц¤ вистава про божество протиставив скептицизму ѕротагора, що затверджував, що в≥н про Ѕога н≥чого не знаЇ. Ѕожественний початок у природ≥ —. убачаЇ в телеолог≥њ, ¤ку в≥н розум≥Ї, вообщем, у досить поверхневому зм≥ст≥; божественне провид≥нн¤ печетьс¤ про св≥т ≥, в ≥ндив≥дуальност≥, про людин≥. —. указував на спор≥днен≥сть душ≥ з божеством ≥ на можлив≥сть безсмерт¤ душ≥ й, зрозум≥ло, що в його теолог≥чних думках пол¤гало ймов≥рне обірунтуванн¤ гносеолог≥њ й ц≥льного, безстороннього св≥торозум≥нн¤. јле, теолог≥¤ дл¤ —., очевидно, не мала самост≥йного значенн¤, а служила т≥льки обірунтуванн¤м етичних принцип≥в: у Ѕогу в≥н спозирав джерело ¤к чесноти вообщем, так ≥ справедливост≥ а саме. —аме властиве положенн¤ —ократовской етики пол¤гаЇ, але, не в њњ теолог≥чн≥й баз≥, а у твердженн≥ тотожност≥ п≥знанн¤ й чесноти й у в≥домост≥ р≥зних чеснот (мудрост≥, хороброст≥, пом≥рност≥ й справедливост≥ - чотири головн≥ чесноти всенародноњ грецькоњ св≥домост≥) до одн≥й основн≥й мудрост≥, у ц≥м положенн≥ виразилас¤ загальна рац≥онал≥стична вдача грецькоњ ф≥лософ≥њ, що ц≥нувала в людин≥ розум над усе.
—ократовское положенн¤ про Їдн≥сть п≥знанн¤ й чесноти й насл≥дку з нього були засвоЇн≥ п≥зн≥шою грецькою ф≥лософ≥Їю, щоправда, з ¤кимись обмеженн¤ми (напр., в јристотел¤ визнанн¤ етичноњ чесноти, заснованоњ на звичц≥, на р¤д≥ з дианоэтической). « отожествлени¤ п≥знанн¤ й чесноти випливали два ≥стотн≥ виводи: 1) н≥хто не злий по гарн≥й вол≥, а т≥льки через незнанн¤; розум≥ючий, не може надходити погано; ≥ 2) ус¤кий може стати гарним, приобрет¤ п≥знанн¤, розвивши власний розум (пор≥вн.