В історії поняття С. нерідко дуже поширюється: напр. Сэссе, у власній відомій книжці про С., відносить Канта й Паскаля до скептиків. При такому розширенні поняття С. уся історія філософії могла б бути утиснута в його рамки, і виявилися б правими ті послідовники Пиррона, які, за словами Дюгена Лаэртийского, відносили до скептиків Гомера й сімох мудреців; над таким поширенням поняття С. сміється Цицерон у власному "Лукулле". І навіть не треба й говорити про те, що с. виник у Греції; правда, Диоген Лаэртийский говорить, що Пиррон навчався в Індії, а Секст Емпірик згадує про скептику Анахарзисе Скіфові ("Adversus logicos", VII, 55) - але надавати сиим відомостям значення немає підстави. Безпідставно також зараховувати Геракліта й элеатов до скептиків з тієї причини, що молодші софісти зв'язували свою негативну діалектику з вищезазначеними філософами. Софісти підготували скептицизм. Їхній суб'єктивізм природно був повинен привести до твердження відносності пізнання й неможливості безсторонньої правди. У сфері етичної й релігійної навчання Протагора містило усередині себе елементи С. Молодше покоління софістів - напр. Гордий з Леонтин і Гипний з Элиды - служать представниками найчистішого заперечення, хоча їх заперечення мало догматичну вдачу. Теж слід сказати й про Тразимахе й Калликле, змальованих Платоном; їм не діставало тільки серйозності переконання для того, щоб бути скептиками. Основоположником грецької школи скептиків був Пиррон, що додав С. практична вдача. С. Ниррона намагається доправити людині повну незалежність від пізнання. Не тому пізнанню приписується маленьке значення, що воно буває невірним, а тому, що корисність його для щастя людей - даної для нас мети життя - незрозуміла. Мистецтву жити, єдино коштовному, навчитися не можна, і такого мистецтва у вигляді певних правил, які могли б бути передані, не існує. Саме доцільне - це може бути більше обмеження пізнання і його ролі в житті; але, зрозуміло, що повністю позбутися пізнання не можна; людей, поки живе, випробовує примус із боку почуттів, з боку зовнішньої природи й суспільства. Усі "тропи" скептиків мають, тому, значення не самі по для себе, а представляють тільки непрямі вказівки. - Практичний напрямок пирронизма показує на малий зв'язок софістики із С.; це підтверджується й історичними відомостями, які ставлять Пиррона в залежність від Демокрита, Метродора й Анаксарха, а не від софістів. Секст Емпірик в "Пирроновых основоположеннях", 1 кн., 32) ясно показує на відмінність навчань Протагора й Пиррона. Пиррон не залишив опосля себе творів, але зробив школу. Диоген Лаэртийский поминає майже всіх його учнів, як то: Тимона із Флиунта, Энезидема із про-ва Криту, систематизатора С. Наузифана, учителі Эпикура й ін. Школа Пиррона скоро закінчила своє існування, але С. був засвоєний академією. Першим скептиком новітньої академії був Аркезилай (близько половини третього сторіччя до Р. Хр.), що розвив своє скептичне навчання в боротьбі зі стоїчною філософією. Більш блискучим представником С.