У суті, слід розрізняти тільки два види С. : абсолютний і відносний; 1-ый є заперечення здатності всякого зания, 2-ой - заперечення філософського зания. Абсолютний скептицизм пропав разом зі старою філософією, відносний же розвинений у новітній у дуже різних формах. Розрізнення скептицизму, як настрою, від С.. як закінченого філософського напрямку, має безперечну силу, але це розрізнення не постійне просто провести. Скептицизм містить у для себе елементи заперечення й сумніву й представляє повністю актуальне й закінчене явище. Так напр., скептицизм Декарта є методологічне приймання, приведший його до догматичної філософії. У всякому дослідженні науковий скептицизм є життєдайне джерело, з якого народжується правда. У цьому змісті скептицизм повністю протилежний мертвому й мертвущому С. Методологічний скептицизм є ніщо інше, як критика. Такому скептицизму, по зауваженню Оуэна, у схожій мері суперечить як позитивне твердження, так і певне заперечення. Дуже хочеться підкреслити те, що с. росте зі скептицизму й проявляється не тільки лише в сфері філософської, але й у сфері релігійної, етичної й наукової. Корінним вопросцем для С. є гносеологічний, але мотиви заперечення здатності філософської правди можуть бути почерпнуті з різних джерел. С. може повести до заперечення науки й релігії, але, з іншої сторони, переконання в істинності науки або релігії може викликати заперечення всякої філософії. Позитивізм, напр., є ніщо інше, як заперечення філософії на ґрунті переконаності в науковому знанні. Найголовніші підстави, якими скористалися скептики різних часів для заперечення здатності зания, полягають надалі: а) відмінність у поглядах філософів служило улюбленою темою для скептиків; з особливою ретельністю цей резон був розвинений Монтэнем, у його досвідах, і у французьких скептиків, що наслідували Монтэню. Цей резон значення не має, тому що з тієї події, що вистави філософів різна, нічого не випливає стосовно правди й до здатності її знаходження. Самий резон потребує підтвердження, тому що, може бути, вистави філософів різна тільки по зовнішності, а по суті сходяться. Можливість примирення філософських поглядів не виявилася невозможною напр. для Лейбница, що затверджував, що всі філософи праві в тому, що вони говорять, і розповзаються тільки в том. що вони саме опровергают. b) Обмеженість людського пізнання. Справді, досвід людини дуже обмежений у границях місця й часу; тому висновку, що робляться на підставі такого досвіду, повинні видатися погано обґрунтованими. Цей резон, при всієї його видимої уверительности, має, але, мало більше значення, чому попередній; зание має справа із системою, у якої кожний окремий варіант є звичайним представником нескінченної величезної кількості інших. В особистих явищах відбиваються загальні закони, і задачка людського зания вичерпана, коли йому вийде з особистих випадків вивести систему загальних глобальних законов. с) Відносність людського зания. Необхідно підкреслити те, що цей резон має філософське значення і є основним козирем скептиків.