став "суворі, простіше, рассудительнее". Мало хто знає те, що мимолетно прослухана комедія викликала відомий лист П. до Бестужева (№ 95), що показує незвичайну тонкість і зрілість критичного судження (написане 2-мя місяцями пізніше лист до того ж Бестужеву № 103 - застосовує таку ж критику до всього ходу сучасної йому літератури й збігається майже у всьому з більш світлими думками Бєлінського). Інтелектуальна й художня зрілість, що ясно зізнається поетом (незначно пізніше П. пише Н. Н. Раєвському: "я почуваю, що дух мій повністю розвився: я можу творити") світогляд, що й твердо встановився, проявляється у віршах цього періоду, не заважали йому моторошно нудитися самітністю й складати досить незбутні плани для власного звільнення з "обителі пустельних хуртовин і хлада". Із братом Левом і дерптским студентом Вульфом, нащадком Осиповой, він склав щось у роді комплоту з метою влаштувати для себе втеча за кордон, через Дерпт, і деякий час так вірував у можливість цієї справи, що прощався з Росією гарним (незакінченим) віршем. У той же час він випробував і законний засіб: під приводом аневризму він просить дозволи рухатися для операції й зцілення в одну зі столиць або за кордон. План втечі не здійснився, а для зцілення П. був наданий м. Псков. Навесні Пушкіна відвідав бар. Дельвиг. На осінь він залишився зовсім один, за тимчасовим від'їздом сусідок. Від цього підсилюється й спрага волі, і творча продуктивність: до зими він закінчує IV главу "Онєгіна", "Бориса Годунова" і поему "Граф Нулин". Довідавшись про 14 груд., П. спочатку бажав рухатися в Петербург, потім вернувся, щоб почекати найбільш позитивних звісток, а одержавши їх, спалил свої зошити. З дуже млосним почуттям дивився він за ходом арештів. Заспокоївшись і одумавшись, він розв'язав користуватися відсутністю власного імені в переліках змовників і почав опікуватися про власне повернення, спочатку особистим образом, пізніше офіційно. У липні 1826 г. П. послав через губернатора лист панові, з вираженням каяття й твердого наміру не суперечити своїми поглядами прийнятому порядку. Скоро опосля коронації він був з фельдъегерем повезений у Москву й 8 верес., прямо з дороги, представлений панові, з яким мала досить тривала й відверта розмова, після цього одержав дозвіл жити де завгодно (ще поки не вважаючи Петербурга, куди доступ був йому відкрито в травні 1827 г.), при цьому правитель викликався бути його цензором.
Напружена робота думки Пушкіна в михайлівський період наочно виразилася тим, що із цього часу він почав писати й життєві статті: в 1823 г. він надрукував в "Столичному Телеграфі" надзвичайно їдку замітку " Про M-me Сталь і П. М." ( за підписом Ст. Ар., тобто старенькый арзамасец), де виразив свою повагу й дяка відомій письменниці за симпатію, з якої вона віднесла до Рф, - і статтю: " Про вступ п. Лемонте до перекладу байок І. А. Крилова", у якій він дає глибоко продуманий нарис історії російської мови й таку розумну й точну характеристику Ломоносова, що її й дотепер змело, з великою пользою, можна вводити в підручник словесності.