Необхідно підкреслити те, що отут С. пригадує Овідія, з його невичерпною дотепністю й фантазією, з його неповторимим добірністю форми. Літературна слава С. базована основним образом на його життєвих добутках, у яких він є художником-есеїстом. Як стиліст і оратор, він був безумовно першою літературною величиною власного століття й мав майже всіх послідовників і наслідувачів. Не дивлячись на те, що на нього нападали цицеронианцы при Флавиях і архаисты при Адріану й Антонинах, його твору, як еталон латинської прози, читалися й цінувалися до ери батьків церкви й середніх століть. В області філософії С. був у суті еклектиком, хоча сам іменує себе стоїком. Бути незаплямованим стоїком йому перешкодила терпимість, з якої він дивився на людські безпорадності й недоліки, а також вплив епікуреїзму й пифагореизма. Стоїцизм у навчанні С. прийняв форму нравственнорелигиозного переконання, при чому разом із внутрішнього волею індивіда виступають у ньому головні моменти любові до людині, полегкості до людських беспомощностям і сліпого підпорядкування божественній волі. Теоретичні умогляди школи С. уважав нікчемними й висував на 1-ый план практичну філософію, але фізику (у прадавньому змісті) він приділяв багато місця у власних творах, затверджуючи, що вона доповідає духу височина тих явищ, якими займається. Людське тіло С. називав кайданами або темницею, з яких душа поривається звільнитися. Справжнє життя душі починається з виходом з тіла, коли душу, зрештою, вступає в область безсмертя. У думках на природу душі С. запозичив майже все із Платонівського навчання. Можливо й те, що філософія С. викладається їм постійно в стилі проповіді й у популярністю, що користується, формі. Квинуилиан розділяє твору С. на orationes, роemata, epistulae і dialogi. З мов С. збереглися лише уривки, і те тільки тих, які були написані їм для Нерона. З поетичних добутків С. уціліло маленьке число епіграм ( у латинській антології), яких було саме мало 4 книжки. В епіграматичній поезії С. наслідував, меж іншим, Катуллу. Найбільше чому можливо, що в числі, що дійшли з іменуванням С. епіграм є трохи приналежних перу його племінника, поета Лукана. Не вважаючи того до нас дійшли 9 трагедій С.: "Hercules furens", "Troades" або "Hecuba", "Phoenissae" або "Thebais", "Medea", "Phaedras або "Hippolytus", "Oedipus", "Agamemnon", "Thyestes" і "Hercules Oetaeas", -, що представляють собою швидше декламації в драматичній формі, чому призначені до виконання п'єси. Відрізняючись коректністю метричної форми, жвавістю викладу й фантазією, катастрофи Сенеки дуже риторичны й ходульны: по вираженню Риббека ("Geschichte der Romuschen Dichtnng", III т., стор. 73), "мова цих драм має м'яза й жили, але це м'яза й жили тренованого атлета, а не здоровішого від природи, потужної людини". Внаслідок різкого контрасту з іншими творами С., у яких творець мистецьки дотримує почуття міри в застосуванні риторики, катастрофи, що носили його ім'я, приписувалися вже в стародавності іншому Сенеке або значилися підробленими (Аполлінарій Сидоний).