Гр. Милорадович - природно, не без дозволу пана, - призвав П. до для себе й на квартирі його повелів зробити обшук. Мовлять (поки ми не маємо документальних відомостей про цю справу й повинні насолоджуватися розповідями сучасників), П. заявив, що обшук пошук, тому що він встигнув винищити все небезпечне; потім він попросив папери й написав на пам'ять практично всі свої "злобливі" вірші. Цей учинок зробив надзвичайно підходящий спогад; все-таки доповідь була виготовлена в тому розумінні, що поет був повинен піддатися грізній карі; переконують, начебто йому загрожував Сибір або Соловки. Необхідно відзначити те, що але П. відшукав майже всіх заступників: Энгельгардт ( за його словами) просив пана пощадити прикраса нашої словесності; Чаадаєв із труднощами, у неприйомний годинник, просочився до Карамзину, який негайно почав опікуватися за П. перед імператрицею Марією Федорівною й графом Каподистрией; ретельно опікувався й Жуковський, клопотали й інші високопоставлені особи (А. Н. Оленин, президент академії мистецтв, князь Васильчиков і ін.), і зрештою посилання було замінено звичайним перекладом " для корисності служби" або відрядженням у розпорядження генерала Инзова, піклувальника колоністів південного краю. Меж тем по Петербургові поширилися слухи, начебто П. був потаенно покарають; ці слухи дійшли до поета й привели його в жахливе обурення, так що він, за його словами, "жадав Сибіру, як відновлення честі", і замислювався про самогубство або про злодіяння. Висилка хоча частково досягала тієї ж мети, і 5-го травня П., у надзвичайно збудженому настрої духу, на перекладной, понісся по Білоруському тракту в Катеринослав. От що писав Карамзин через півтори недельки опосля його від'їзду князеві П. Уявите собі один факт про те, що а. В'яземському: П. був кілька днів зовсім не в пиитическом жаху від власних віршів на волю і якихось епіграм, віддав мені слово вгамувати й благополучно поїхав у Крим (sic) місяців на 5. Йому дали рублів 1000 на дорогу. Він був, здається, торкнуть шляхетністю пана, справді зворушливим. Можливо й те, що довгостроково обрисовувати подробиці; але коли П. і зараз не виправиться, то буде чортом ще до від'їзду власного в пекло" ("Русск. Архів", 1897, № 7, стор. 493). Майже всі товариші П., а пізніше його біографи вважали це виселення на південь величним благодіянням долі. Ледве чи із сиим можна неодмінно погодитися. Коли новітні й різні спогади слід визнати підходящими для художнього розвитку юного поета, то для нього стільки ж було потрібно спілкування з передовими разумами часу й повна воля. Геній П. зміг направити на величну для себе користь вигнання, але крайнє не перестає від цього бути несчастием. Смутне й навіть озлоблене ( як була здатна до озлоблення його гарна й уразлива натура) настрій П. в 1821 і наступні роки відбувалося не тільки лише від байронічної світової скорботи й від сумних критерій тодішньої внутрішньої й зовнішньої політики, але й від повністю природнього невдоволення своїм положенням піднаглядного вигнанця, життя якого насильно бажали відлити в антипатичну йому форму й відволікти від того, що він уважав власним вищим завданням.