Значимої сили достигнула імперія при Генріху III (1039 - 1056) франконском, воспользовавшемся моментом, коли ще не встигнула зміцніти папська влада. Він був повним государем Італії, вільно розпоряджався долею папського престолу, але викликав жахливу реакцію, що погубила його спадкоємця. Боротьба Генріха IV і Григорія VII нанесла 1-ый і самий тяжкий удар імперії, понизивши суттєво її привабливість і вселивши Італії, укупі з німецькими князями, довіра до своїх сил. Вормский конкордат 1122 г. залишив поле схватки за батьком. Опосля погибелі Генріха V (1124) юриспунденуия корони стала суттєво менше: визнана була самостійність князів і баронів. Блискучими представниками ідеї імператорської влади були в 2-ой половині XII і першій половині XIII в. Гогенштауфены. Меж ними 1-ое місце належить Фрідріху I (1152 - 1189), в особі якого імператорська влада виступила проти тата з теоретичними резонами. Фрідріх уважав свою владу залежної конкретно від Бога й такий же священної, як і папська. І навіть не треба й говорити про те, що болонські юристи затверджували, що право встановлювати закони належить імператорові, воля якого є закон, тому що написане: "quod principi placuit legis habet vigorem, quum populus ei et in eum omne suum imperi um et polestatem concesserit". Справжнім володарем, але, Фрідріх I був лише в Німеччині До складу імперії в той час входили сев. частина Італії й царство Бургундське, тобто Прованс, Дофинэ, Франш-Конте оап. Швейцарія, Лотарингія, Ельзас і частина Фландрії. Залежали від імперії Богемія й слов'янські землі в Мекленбурге й Померанії. Візантія, як і раніше, харчувала до імператорів ворожнечу, уважаючи їх узурпаторами й варварами, образливо псуючи титули царів: так, Исаак Ангел називав Фрідріха I "основним князем Алеманнии". Царі коронувалися 4-мя коронами: корона в Аахене робила монарха "владикою франків", а із часу Генріха II - "владикою римлян", коронування в Милане - владикою Італії, у Римі він одержував подвійну корону "lirbis et orbis", а Фрідріх I, під кінець життя, прийняв і четверту корону - бургундську (regnum Burgundiae або regnum Arelatcase). Коронуючись у Милане й Аахене, царі не називали себе королями лонгобардов і франків, тому що ці титули губилися в зіставленні з титулом правителя. Імператорський титул ухвалювався лише опосля коронації в Римі, а це створювало дуже важливу базу для домагань тата, з рук якого передавалася корона. До найменування "Римська імперія" Фрідріх I приєднав епітет "Священна", що не додавав нічого новітнього до реальної влади правителя, але, що вказував на божественне її походження. Разом з Гогенштауфенами зійшла в могилу думка імператорської влади. У Німеччині імператорська влада впала внаслідок підстави територіальної незалежності князів (ера величного міжцарів'я). Новітній період історії С. імперії починається із часу Рудольфа Габсбурзького (1273). ДО XIV в. С. імперія є, у суті, німецька імперія. Влада правителя визнавалася лише в Німеччині, ну й те тільки на теоретичному рівні, тому що в реальності вона перебігла в руки феодалів.