Сприяло цьому виникнення різних єретичних псевдовчень. Були, напр., єретики, які не тільки лише ушановували Богоматір належним їй шануванням, як святейшей усіх святих, але й вшановували їй божеські почесті, поклонялися й служили їй урівень із Богом. Це викликало св. Епифания як на викриття, що помиляються, так і на з'ясування справжнього церковного вчення про шанування С. Спочатку V століття виникли єретик і які стали дорікати церква в тому, що начебто б нею допускається божеське ушановування З" з таким же поклонінням їм і служінням, і сиим відновлюється древнеязыческое язичество й ниспровергается віра в сьогодення Бога, якому одному необхідно поклонятися й служити. На чолі цього роду лжеучителей, що полягали по перевазі з евномиан і манихеев, став іспанець Вигилянций. Проти нього виступили блаж. Ієронім і Августин. Віра в обов'язковість і рятівничість достододжного ушановування С. постійно зберігалася в церкві й у наступні століття; доказом чому служать свідчення як окремих пастирів церкви (Сальвиан, Кирило Олександрійський, Григорій Величний, Іоанн Дамаскин), так і цілих соборів - помісного карфагенского (419 - 426) і в індивідуальності сьомого всесвітнього (никейского II). Супротивниками цього навчання в середні століття є альбигойцы, павликиане, богомилы, вальденсы й виклефиты, у нові століття - вообщем протестанти. Призивання святих. Шануючи С., як вірних слуг, догідників і друзів Божих, церква, разом з тем, призиває їх у молитвах, не як богів яких, здатних допомагати нам своею своєю силою, а як предстателей наших перед Богом, єдиним джерелом і раздаятелем усіх дарунків і милостей тваринам (Иак. 1, 17) і заступників наш, що мають силу клопотання від Христа, який "єдиний ( є)" у своєму змісті й самостійний "посередник меж Богом і людьми, що зрадив Себе для спокути всіх" (1 Тім. II, 5 - 6; "Прав. испов. віри", ч. III, отв. на вопр. 52; "Поcл. восточн. натр. про прав. вірі", гл. 8). Початок молитовного призивання С. видне ще в церкві старозавітної: правитель Давид волав до Бога: "Господи, Боже Авраама, Исаака й Ізраїлю, батьків наших" (1 Парад. XXIX, 18). Апостол Иаков викладає віруючим заповідь молитися один за одного й до цього додає: "багато може посилена молитва праведного" (Так. V, 16). Апостол Петро обіцяв віруючим і опосля власної погибелі не переривати піклування про них (2 Петро. 1, 15). Усім відомо про те, що апост. Іоанн завірив, що святі підносять свої на небі молитви перед Агнцем Божим, пам'ятаючи в них і про співчленів власних у церкві войовничої (див. Апокал. V, 8; VIII, 3
- 4). На підставі Свящ. Писання й спільно свящ. переказу, церква постійно вчила призивати С., з повною впевненістю в них предстательстве за нас перед Богом. Це навчання й вірування церкви втримується у всіх прадавніх літургіях, напр. апост. Така й ієрусалимської церкви, що здалися в IV в. літургії, що й увійшли в церковнобогослужебную життя чини св. Василя Величного й Іоанна Златоуста ясно обґрунтовують, що призивання С. у цей час було явищем загальним. На сьомому всесвітньому соборі батьки, міркуючи про шанування й покликання С., меж іншим, ухвалили: "хто не сповідує, що всі святі....