З розповідей про поховання покійних християн видне, що распоряжавшиеся похованням проголошували: ad sanctos! ad sanctos! (або ad martyres, ad martyres), тобто наказували нести загиблого на спеціально християнський цвинтар. Не вважаючи позначення особистої святості або найвищого благочестя особи, слово sanctus, (agiov;), як колись в ідолопоклонстві, додавалося й у християнстві для позначення, що те або інша особа або місце присвячене якому-небудь священному служінню. Християни in согроге в старій церкві (напр. у посланнях апост. Павла) йменувалися святими. У Євангелії святість, освячення представляються всюди як властивість християнства, у всіх його проявах: так святиться ім'я твоє (Mф. VI, 9), отче святый, святи їх у правді твоєї (Иоан. XVII, II, 17).
Шанування й призивання святих. "Правовірна церква почитає праведників не як богів яких, як вірних здути, догідників і друзів Божиих; вихваляє їхні подвиги й діда, зроблені ними за допомогою благодаті Божий у славу Божью, так що вся честь, що віддається С., ставиться до величності Божию, якому вони благоугождали на землі своею життям; ушановують С. каждогодними мемуарами про них, загальнонародними святами, творенням в ім'я їх храмів і під. " (Прав. испов. ч. III, отв. на вопр. 52; Поїв. восточн. патриар. про прав. вірі, отв. на вопр. 3). Св. Писання рішуче забороняє виявляти кому-небудь Божеське поклонеие й служіння (Лукавця), не вважаючи одного сьогодення Бога ( 2-ое. VI, 13; Ис. XLII, 8; Матф. IV, 10; 1 Тім. 1, 17), але зовсім не забороняє вшановувати відповідна повага (doulexa) вірним слугам Бога, і притім так, щоб уся честь ставилася до Нього ж одному, як "дивовижному у святих власних" (Псал. LXVII, 36). Правитель Давид волав: "мені ж зело честни быша друзи Твої, Боже" (Псал. CXXXVIII, 17); сини пророчі врочисто "поклонилися до землі вірному рабові й другові" Божию - Єлисею (4 Цар. II, 15). У Новенькому Завіті сам Ісус Христос, підтвердивши закон: " Господь Богу твоєму поклоняйся, і Йому одному служи" (Матф. IV, 10), вимовив учням своїм: "ви друзі мої, коли виконаєте те, що Я заповідаю для вас" (Иоан. XV, 14), і завірив перед ними: "хто сприймає вас, сприймає Мене; а хто сприймає Мене, сприймає Мене, що послав, " (Матф. X, 40), демонструючи, що честь, що віддається вірним слугам Його й друзям, ставиться до Нього самому. Виникши в християнській церкві на перші ж порах її. існування, віра в богоугодність і рятівничість достодолжного ушановування С. виразилася у встановленні на згадку страждальців і інших С. особливих праздничков, за прикладом недільного й інших урочистих днів, зі здійсненням відповідних молитвословий і літургії (свідчення Тертуллиана й св. Купріяна; Постанови апостол. кн. VI, гл. 30; кн. VIII, гл. 33). Починаючи з IV в. усюди відкрите й урочисто відбувається ушановування С., легалізоване 2-мя помісними соборами такого ж століття: гангрским і лаодикийским. Укупі з тим розбудовується й визначається саме вчення про шанування С. (Єфрем Сирин, Василь Величний, Григорій Нисский, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст).