особистості й гарантують її. Було б погано, якби ми не відзначили те, що виключення становить Великобританія, де зовсім немає писаної конституції й цивільна С. регулюється особистими положеннями карного й поліцейського права, а частково навіть просто звичаєм (так, свобода друку у Великобританії не гарантується ніяким законом). Інше виключення становить французька конституція 1875 г., у якій про С. особистості не говориться ні 1-го слова. Тем не найменш на практиці вона зізнається в новітній Франції в ще більшому ступені, чому у Франції всіх минулих епох, хоча все-же в суттєво найменшому ступені, чому у Великобританії або Америці. Виключення статей про С. особистості з конституції роз'ясняється досвідом, що показали, що ні святкові декларації прав особистості, ні включення положень про гарантів у конституцію, не забезпечує в реальності цих прав, і що справжня гарантія може бути дана лише правильною організацією законодавчої, виконавчої й судової влади, що дозволяє особистості відстоювати свої інтереси, а, як випливає, і важливий ентузіазм - волю, у зв'язку з культурним розвитком країни. Із зараз працюючих конституцій особливо багато і ясно формульований принцип С. особистості в конституції бельгійської, де це формулювання має вдачу частково декларації ("печатка вільна"), частково й більшою мірою конституційних гарантій ("цензура не зобов'язано бути встановлювана"). Як би це було не дивно, але пануючі погляди на С. особистості XIX в. дуже різко різняться від поглядів на неї XVIII в. в 2-ух відносинах. В-1-Х, в XVIII в. пробували примирити С. особистості з необмеженістю влади країни; в XIX в. визнаним є світогляд, що ці два принципи взаємно виключають один одного й що С. особистості може розбудовуватися лише на рахунок влади країни, яка зовсім не зобов'язано бути необмеженої. В-2-Х, в XVIII в. принцип С. особистості конструювався, як принцип природнього права; люди визнавалися вільними й рівними від природи й по народженню; тому була запопадливість точна знайти границю даної нам С. на підставі теоретичного й відверненого аналізу. Звичайно ж, усі ми дуже добре знаємо те, що хоча світогляд це збереглося навіть у таких пізніх юридичних актах, як каліфорнійська конституція 1879 г., але в реальності в XIX в. ніхто серйозно його не підтримував. Напроти, у поточний час найбільше або найменш твердо встановлений принцип, що С. особистості з'явилася, як принцип права, порівнянне пізно, розбудовувалася марудно й рівномірно, розбудовується ще донині й буде розбудовуватися й надалі; не можна, тому, указати точно певного, раз навічно, для всіх часів і народів, змісту цього принципу; границя меж сферами країни й особистої С. змінювалася й зобов'язано змінюватися. Визначення С. у Декларації Прав ("С. полягає в праві робити все те, що не шкодити іншим") дає тільки надзвичайно відсутня вказівка для розкриття змісту цього поняття, тому що "шкода для інших" є щось дуже невизначене й розтяжне; те, що при одних критеріях може бути, що визнається образою й, як випливає, шкодою для іншого, при інших критеріях є легітимним вираженням вистави; дія, яка зараз зізнається за образу публічної моральності або за суспільну спокусу, завтра може бути допущене зовсім вільно; дія, яка зараз уважається небезпечним для життя й здоров'я інших (чернокнижниченство), завтра виявляється зовсім невинним.