В індивідуальності велика була влада країни над особистістю в старій Спарті, і тільки трохи слабкіше в Афінах, в інших грецьких державах і в Римі. Було б погано, якби ми не відзначили те, що закон Валерія й Горация (449 до Р. Звичайно ж, усі ми дуже добре знаємо те, що хр.) обмежував арешт римського громадянина за борги й по інших причинах; але ця був особистий захід, що захищав плебеїв проти патриціїв, зовсім не зводячи в принцип особисту волю. Навіть ті мислителі стародавності, які особливо жваво відчували недоліки публічного ладу (напр., Платон) у власних побудовах бездоганного країни щодо цього нітрохи не виселися над сучасними ним поняттями й допускали для країни вторгнення в сферу особист, що йдуть дуже далеченько. Конкретно сиим (у значимій мері) роз'ясняється остання легкість переходів у старих державах від стану політичної С. до стану найжорстокішого деспотизму (у Римі, напр., ера Суллы). У перший раз сфера прав особистості була виділена зі сфери прав країни в євангельському навчанні, по якому кесарево додержувалося кесаря, а Божие - богу; іншими словами, людська совість вилучена з-під контролю країни. Але, середні століття, що замінили владу країни владою церковної церкви, не сприяли розвитку цивільної С., і особистість по колишньому залишилася безправною. Лише в новий час з'явилася запопадливість відмежувати таку сферу для людської особистості, куди зовсім не може вторгатися уряд - і в цім прагненні полягає риса, що яскраво відповідає для новітнього часу, на противагу стародавності й середнім століттям. До цього знедолені класи в боротьбі за свої інтереси намагалися забезпечити себе від деспотизму урядів засобом розширення кола осіб, що ухвалюють роль у керуванні. Зараз поширюється свідомість, що народна маса також може бути деспотичної й що потрібно вжити заходів для захисту особистої С. від стиснень, звідки б вони не виходили. У перший раз особистість звучно заявила домагання на С. у Великобританії, в XIII в., під час боротьби баронів із царською владою . Велична хартія вільностей установила право вільної людини ( без відмінності публічного положення) не, м'яко кажучи, зазнати довільному арешту, а також право його на нерухливе майно. Інші права, що входять зараз у зміст поняття С. особистості (С. слова, сходок і ін.), ще не захищалися; навіть право на особисту С. у тіснуватому змісті слова на практиці визнавалося надзвичайно слабко, в індивідуальності в еру Тюдоров і Стюартов. В 1628 г. палата громад у петиції про права просила короля, щоб жодна вільна людина не була заарештуємо й ув'язнюємо нелегальним образом. Петиція була затверджена владикою й одержала силу закону. Довгостроково ще, але, парламенту довелося вести боротьбу за правильне застосування її на практиці, поки в 1679 г. Habeas Corpus Act не узаконив дуже комфортного методу охорони особистій волі. Декларація прав 1689 г., присвячена вопросцам муніципального ладу й справи влади меж собою, не стосується прямо вопросца про С. особистості, але сприяла зміцненню політичної, а, як випливає, побічно й особистої С.