Шлегеля, Уланда ("Fruhlingsiled des Recensenten"), Гофмана фон Фаллерслебена. Є С. і в Ґете - "Gotter, Helden und Wieland", "Musen und Grazien in der Mark". З якимись обмовками можна вважати сатирами "Atta Troll" і "Wintermarchen" Гейне. У Великобританії С. писали Голль, Рочестер, Драйден, величний Свифт, Піп, Байрон; в Італії - Apиoсто, Садьватор Роза, Аламанни, Бентиволио, Альфиери; в Іспанії - Арженсола, Нагарро, Ларра. Необхідно підкреслити те, що в російській літературі С., як особлива форма, квітнула тільки в XVIII в., коли в нас так нерідко, у погоні за воспроизведшем змісту, обмежувалися наслідуванням формі. Але російська реальність постійно давала дуже забезпечений матеріал для сатиричного програвання, російські письменники були дуже повні публічними й моральними інтересами, щоб дух С. не був відповідною рисою російської літератури. Уже в еру шумування, що передував Петровської реформі, російська повість, під впливом їдкої С. польських розповідей, західних саркастичних фацецій і фабліо, "перебігає від необґрунтованого або бездоганної епічної розповіді до изображенью й осміянню відживаючих і гальмуючих прогрес порядків" (Степович, " Про давньоруську белетристику"). "Казка про бражника", перероблена із західних оригіналів, потрапила вкупі з апокрифами в число нелегальних церквою книжок. Особливо були всепоширені С. на трибунал, що й потім становив виразку російського ладу й улюблений предмет російської С.; такі "Шемякин трибунал" і "Йорж Ершович, нащадок Щетинників". С. XVIII в. доводиться вже вести боротьбу на два фронти
- і в цьому змісті дуже типово її початок: 1-ая С. Кантемира вже намічає ті зворотні плини публічного життя, які будуть покриті градами глузувань у С. цього століття. Сміятися доводиться вже не тільки лише над фігурами й порядками відживаючими, але й над нелегальними плодами новітніх віянь, над Медорами й Иванушками, фанатиками західної культурності, смогшими усвідомити й засвоїти тільки показну її сторону. Будучи, так сказати, програмкою сатиричного напрямку в російській літературі, С. Кантемира є першим за часом і чуйний не єдиним прототипом даної літературної форми. Не раз називали С. свої добутки письменники XVIII і XIX вв. ("С. на перекручені характери сьогоднішнього століття" Николева, "С. 1-ая й крайня" Капниста, "Чужа користь" Дмитрієва, " До пера моєму" В'яземського), але справжню глибину сатиричного зображення російському життя ми знаходимо не в цих добутках, а в комедії Грибоєдова, в "Думі" Лермонтова, у романі (поемі) Гоголя, у різних добутках Салтыкова-Щедріна. І навіть у лірику, зустрічаючи негайно справжню С., з усією характерної їй силою обурення, що бичує ("Міркування в парадного під'їзду", "Убога й убрана" Некрасова, "Крайнє новосілля" і частково "На погибель Пушкіна" Лермонтова), ми не знайдемо ні незапятанной форми, ні найменування С.: уже в Державіна змішувалися в одному вірші дві настільки діаметрально зворотні форми, як ода й С. Вимирання незаплямованих і відособлених ліричних форм, що продовжують своє існування лише в підручниках поетики, особливо ясно виражене в долях С.