Ронсар, в "Discoars sur les imseres da temps", і Дюбеллэ, в "Poete courtisan", дали еталони С., ще не згадуючи про цей заголовок. В 1560 г. Пьер Вирі видав викривальні "Satyres chrestiennes de la cuisine papale", а дю Вердье - "Les ornonymes, satire contres les moeurs corrompues de ce siecle" (1572). До того ж часу ставиться так іменована "Мениппова сатира". "Satires franсaises" (1605), Воклэна де ла Френе, коштують ближче до послань; тому, можливо, про них і не згадує Буало, що проголошує родоначальником французької С. Матюрэна Реньє - перебільшення, що виправдовується тільки до якогось ступеня його епічними, справжніми створеннями, "Facbeux", "Repas ridicule" і "Macette"). Швидше цей заголовок підступав би до самого Буало, коли б його С., легка, скептична, галантна, по суті стосовна до області критики, а не поезії, що й нагадує С. тільки за формою, не була так нескончаемо далека від справжнього пафосу обурення - актуального нерва С. Наближення цього пафосу чутно в XVIII в., в "Pauvre diable" Вольтера, "Le dix-huitieme siecle" Жильбера, "Lе docteur Pancrace" Ж. M. Шенье. В XIX в., в "Ямбах" і "Сатирах" Барб'є, в "Немезиді" Бартелеми, в "Chutiments" Гюго французька література дає ряд приголомшливих зразків дійсної сатири, бурхливої, щир, що обурюється. Зараз зрідка хто назве свій ліричний добуток С. і ніхто не поженеться за вірністю сатиричної форми. У Німеччині вже дидактика шпільманів носила сатиричний відбиток; у менторських добутках Фройданка й Томазина де Цирклария (XIII в.), С. починає виділятися із проповіді. З Австрії в XII столітті вийшов потужний сатирик Генріх фон Мельк; його напрямок панував у духовній літературі наступного століття. Австрієць був і Штрикер, який, не вважаючи власного продувного "Попка Амиса", зробив ряд уїдливих зображень придворного побуту. Наприкінці ХIII в. дворянське й придворне життя відшукувати зображення в п'ятнадцятьох С. які невірно приписувалися якомусь Зейфриду Гельблингу. Фермерське життя викривається в "Meier Heimbrecht" Вернера Садівника, міська - в "Wiener Meerfahrt". В XIV в. С. займається Гуго Тримберг; в XV виникає іменитий "Narrenschiff" Себастьяна Бранта, від якого до цього вели історію німецької С. Реформаційна література перейнята духом С., яка є улюбленим знаряддям обох сторін. У відповідь на "Похвалу дурості" і "Листа чорних людей" виникають "Нарікання чорних людей" і інші добутки ворогів реформації, посередині яких особливо видається Мурнер. Найвидатнішим сатириком протестантства був Фишарт (1550 - 1589), "коли можна йменувати С. аморфну великовагову масу смішних натяків, екскурсів, гри слів, прізвиськ, співзвуч і т.п." (Шерер). Опосля Опица знову наступає розквіт С., ознаменований діяльністю Лауремберга, Рахеля, Грифиуса, Мошероша, Каница, Гунольда й ін. У майбутньому русі С., відмовившись від віршованої форми, сприймає найбільш суворий тон у добутках Лискова й Рабенера. Гагедорн наслідував Горацию, Ріст писав особисті С. проти Готтшеда. Найбільш поетичні сатиричні добутки Лихтенберга, Штольберга, Виланда, А.