2-ая дружина його, уроджена Чичерина, досить від нього натерпілася. В один прекрасний момент він повелів їй одягтися й рухатися з ним кудись у гості. Бабуся була на сносях і відчувала себе хворий, але не змела отрешиться. Не для кого не секрет те, що дорогой вона відчула борошна. Дід мій повелів кучерям загальмувати, і вона в кареті розв'язалася ледве не моїм татом. Породіллю привезли додому напівмертву, і поклали на ліжко всю виряджену й у діамантах. Усе це знаю я досить похмуро. Батько мій ніколи не говорив про чудності діда, а старенькые слуги здавна перемерли" (изд. литер. фонду V, 148-9). Батько поета, Сергій Львович (1771-1848), як і старший брат його, поет Василь Львович (1770-1830). не мав по вдачі нічого загального з дідом. Одержавши блискуче по тому часу утвір, тобто опанувавши не тільки лише французькою життєвою мовою, але й віршем, і поглинувши все видатне у французькій літературі XVII і XVIII століть, він на все життя зберіг пристрасть до легких інтелектуальних занять і до прояву дотепності й спритності у всяких jeux de societe; за те також усе життя він виявлявся нездатним до практичної справи. Він був у малолітстві записаний в измайловский полк, пізніше при Павлові переведений у гвардійський єгерський, і надзвичайно тяготився легкими зобов'язаннями гвардійського поручика. Можливо й те, що женившись у листопаді 1796 г., він подав у відставку й став скористатися зробленою волею, спочатку в Петербургові, де 20 грудня 1797 г. народився в нього 1-ый дитина - дочка Ольга (потім Павлищева), а пізніше (з 1799 г.) у Москві й у підмосковному маєтку власної тещі, сельце Захаровке. Керування будинком він цілком надав дружині, а завідування маєтками - керуючим і прикажчикам, які обкрадали його й розоряли чоловіків. Сергій Львович витерпіти не міг села, коли вона не походила на подгородную дачу; живучи у власних маєтках (в інші, вообщем, він ніколи й не заглядав), він проводив завжди в себе в кабінеті за читанням. Удома запальний і дратівливий (коли події змушували його зайнятися дитинками або господарством), він при гостях робився жвавим, радісним і уважним. По вираженню Анненкова, у нього не було часу для власних справ, тому що він дуже ретельно займався чужими. Він до старості різнився палкою уявою й вразливістю, що доходила до забавного. Звичайно ж, усі ми дуже добре знаємо те, що заурядно марнотратний і халатний у валютних справах, він періодично ставав дріб'язково розважливим і навіть скупим. Він був здатний гострити в смертного одру подружжя - зате час від часу від дрібниць розхлюпувався в сльозах. Нікому не міг він вселити жаху, але за те нікому не вселяв і поваги; товариші обожнювали його, а своїм дітям, коли вони виросли, він нерідко видався незначним і сам напористо домагався від них, щоб вони опікували його, як, як усе говорять, малеханького маляти. Його улюблена приказка: que la volonte du ciel soit faite зовсім не була вираженням щирої віри й готовності підкоритися волі Провидіння, а лише фразою, которою він прикривав власний егоїстичний индифферентизм до всього у світі.