Редакційною роботою С. займався невтомно й жагуче, жваво ухвалюючи до серденька все дотичне журнальчика. Оточений людьми йому привабливими й з ним солідарними, С. відчував себе, завдяки "Російським Запискам", у незмінному спілкуванні із читачами, на незмінній, коли можна так виразитися, службі в літератури, яку він так пекуче обожнював і якої предназначил, в " Цілому році", такий чудовий похвальний гімн (лист С. до нащадка, написане незадовго до погибелі, кінчається словами: "паче всього обожнюй рідну літературу й звання літератора віддавай перевагу всякому іншому"). Непідмінною втратою був для нього, тому, розривши конкретному зв'язку меж їм і публікою. С. знав, що " читач-друг" як і раніше існує - але цей читач "заторопів, загубився в масі й дізнатися, де конкретно він перебуває, досить важко". Ідея про самітність, "оброшенности" удручает. його більше й більше, що загострюється фізичними стражданнями й у свою чергу, що загострює їх. "Хворий я" - вигукує він у першому розділі " Життєвих дрібниці" - нестерпно. Недуга впилася в мене всіма пазурами й не випускає з них. Виснажене тіло нічого не може йому протиставити". Крайні його роки були неспішною агонією, але він не переставав писати, поки міг тримати перо, і його творчість залишалася до кінця потужним і вільним; "Пошехонская Старовина" ні в чому ж не уступає його найкращим добуткам. Незадовго до погибелі він почала новітня праця, про основну думку якого можна скласти для себе поняття вже по його заголовкові: "Позабуті слова" ("Були, розумієте, слова"- вимовив Салтыков Н. К. Михайловскому незадовго до погибелі
- ну, совість, батьківщина, населення землі, інші там ще.. А зараз потрудитеся-ка з вишукати!.. Потрібно ж напoмнить!":). Він загинув 28 квітня 1889 г. і поховано 2 травня, згідно з його бажанням, на Волковом цвинтар, поруч із Тургенєвим.
20 років сряду все більші явища російському публічному життя зустрічали відгомін у сатирові С., час від часу, що вгадувала їхнім ще в ембріоні. Це - власного роду історичний документ, що доходить місцями до повної комбінації справжньої й художньої правди. Займає власний пост С. у той час, коли закінчився основний цикл "величних реформ" і, говорячи словами Некрасова, "рановременные заходу" (рановременные, природно, лише виходячи з переконань їх ворогів) "втрачали подабающие розміри й із тріском задкували назад". Втілення реформ, за одним тільки виключенням, потрапило в руки людей, їм агресивних. У суспільстві усе різкіше заявляли себе повсякденні результати реакції й застою: дрібніли установи, дрібніли люди, підсилювався дух розкрадання й наживи, спливло на верх усе легковаге й порожнє. При таких критеріях для письменника з даруванням С. важко було втриматися від сатири. Безсумнівно, варто згадати те, що знаряддям боротьби стає, у його руках, навіть екскурсійна поїздка в минуле: становлячи "історію 1-го містечка", він має на увазі - як видне з листа його до А. Н. Пипіну, розміщеного в 1889 г., - тільки дійсне. "історична форма оповідання" - говорить він, - "була для мене комфортна тому, що дозволяла мені вільніше звертатися до відомих явищ життя...