Гумор, як і в Гоголя, чергується в "Губернських Нарисах" з ліризмом; такі сторінки, як відозва до провінції (в "Скукотище"), створюють дотепер найглибший спогад. Чим були "Губернські Нариси" для російського суспільства, тільки-, що тільки пробудився до новітнього життя й з веселим подивом вільного слова, що стежив за першими проблисками, - це просто для себе представити. Обставинами тодішнього часу роз'ясняється й те, що творець "Губернських Нарисів" міг не лише залишатися на службі, та й одержувати найбільш відповідальні посади. У березні 1858 г. С. був призначений рязанським вицегубернатором, у квітні 1860г. переведений на ту ж посаду у Твер. Пише він у цей час надзвичайно багато, спочатку в різних журнальчиках (не вважаючи "Російського Вісника" - в "Атенее", "Сучаснику", "Бібліотеці для Читання", "Столичному Віснику"), але з 1860 г. - практично тільки в "Сучаснику" ( В 1861 г. С. розташував кілька маленьких статей в "Столичних Відомостях" (ред. В. Ф. Корша), в 1882 г. - кілька сцен і розповідей у журнальчике "Час"). З написаного їм меж 1858 і 1862 рр. склалися два збірники-"Безневинні оповідання" і "Сатири в прозі"; і той, і інший видані роздільно тричі (1863, 1881, 1885). У картинах провінційного життя, які С. зараз отрисовывают, Крутогорск ( тобто В'ятка) скоро уступає Глупову, що представляє собою не який-небудь певний, а звичайне російське місто - той місто, "історію" якого, що розуміється в ще найбільш широкому змісті, декількома роками пізніше написав С. Ми спозираємо отут як крайні спалахи відживаючого кріпака ладу ("Пані Падейкова", "Наш дружній мотлох", "Наш губернський денек"), так і нариси так іменованого "відродження", у Глупове, що не йде далі спроб зберегти, у новітніх формах, старенький зміст. Староглуповец "представлявся милим уже тому, що був не страшно, а забавно отвратен; новоглуповец продовжує бути мерзенним - і в теж час втратив здатність бути милим" ("Наші глуповские справи"). У реальному й майбутньому Глупова вбачається один "конфуз": "іти вперед - важко, іти назадневозможно". Лише в самому кінці етюдів про Глупове переглядає щось схоже на промінь надії: С. виражає впевненість, що "новоглуповец буде крайнім із глуповцев". У лютому 1862 г. С. в 1-ый раз вийшов у відставку. Він бажав поселитися в Москві й заснувати там двотижневий журнальчик; коли йому це не вдалося, він переїхав у Петербург і з початку 1863 г. сталь, практично , одним з редакторів "Сучасника". У продовженні 2-ух років він поміщає в ньому белетристичні добутки, публічні й театральний хроніки, московські листи, рецензії на книжки, полемічні замітки, публіцистичні статті. Усе це, за винятком деяких сцен і розповідей, що ввійшли до складу окремих видань ("Безневинні оповідання", "Ознаки часу", "Помпадури й Помпадурші"), залишається дотепер не передрукованим, хоча містить усередині себе багато захоплюючого й принципового (Огляд змісту статей, поміщених С. в "Сучаснику" 1863 і 1864 рр., див. у книжок А. Н. Пипіна: "М. Е. Салтыков" (Спб., 1879). Є підстава надії, що ці статті-або більша їхня частина - увійдуть до складу наступного видання творів С.).