Звичайне вручення знаряддя залишилося неотклонимым для кожного вояка; святкове освячення клинка, золоті шпори й "удар" стали ознакою прийняття вояка в лицарський орден. Юна людина, що одержала знаряддя, стає зброєносцем (scutarius, Knappe, Knecht, armiger, ecyyer). Але тому що P. у соц відношенні замкнуло у вищий шар військової знаті, то з "зброєносців" попадають у лицарі лише сини лицарів (chevalier, Ritter, knight); невільні, підвищуючись і одержуючи важке лицарське озброєння, не йменуються зараз лицарями, а попадають у середовище знаті як нижчий її шар, під тим же іменуванням "зброєносців", яке сини лицарів (Edelknecht, armiger nobilis) носять тимчасово, перед присвятою в члени ордена. Р. стає не стільки установою, скільки - за прикладом Франції - еталоном для всього військового стану середніх століть. Тому не в аналах, а в поезії (билини про покоління героїв, Chansons de geste XI в., у рукописах XII - XIII вв.) яскравіше всього отпечатлелись образи лицарів. Лицарські доблесті - мужність (pronesse), лояльність (loyaute), щедрість (largesse), розсудливість (le sens, у змісті помірності), витончена товариськість (courtoisie), почуття, честі (honneur); лицарські заповіді - бути віруючим християнином, опікувати церкву і Євангеліє, захищати слабеньких, обожнювати батьківщину, бути мужнім у битві коритися й бути вірним сеньйорові, говорити правду й тримати своє слово, дотримувати чистоту характерів, бути щедрим, битися проти зла й захищати добро й т.п. Пізніше романи "Круглого Стола" вообщем трувери й миннезингеры поетизують перевитончене придворне лицарство XIII в. Посередині вершників-министериалов і зброєносців, що заслуговують лицарські шпори при дворах сюзеренів, міг з'явитися й культ дам; борг слухняності й поваги стосовно дружини сеньйора, як істоті найбільш найвищому, перевтілився в поклоніння еталону дами й служіння дамі серця, по більшій частині замужній дамі, вартої по публічному положенню вище фаната. Столітня війна меж Францією й Англією в XIV в. занесла ідею " державної честі" у середовище Р. обох агресивних держав; думка державного суперництва в лицарській доблесті воскрешає найкращі сторони стану. Фруассар, у хроніках, присвячених більшою мірою історії столітньої війни, прославляв сучасне йому французьке й англійське Р. (напр. Едуарда III і коннетабля Бертрана Дюгеклен); французький шамбеллан тієї ж ери, Жоффруа де Шарни (Charny), написав цілий трактат про лицарство. В окремих вояках початковий еталон Р. воскресав час від часу й в XVI столітті - напр. у Баярде, лицарі без жаху й докору, в імператорові Максиміліану I, - але, як установа, Р. у суті вмерло вкупі із середніми століттями. Про озброєння лицарів див. Доспех і Знаряддя. Коли тяжеловооруженные лицарі захищали себе одними лише кольчугами, тоді (в XI - XII вв.) легкоозброєні наїзники були в битву зовсім без залізної збруї; але в XIII в., у міру того, як тяжеловооруженная кавалерія запасається нагрудниками й корсетами, у легкоозброєних вершників виникає кольчуга. Кожний тяжеловооруженный лицар брав із собою в битву 3-х конячок і 1-го, 2-ух або 3-х зброєносців, які заурядно набиралися із залежних людей або лицарських отпрыской присвяти, що не одержали ще, у лицарі; ці зброєносці сначало йшли в битву пішими й залишалися під час схваток сзаду смуги, із запасними кіньми й знаряддям.