Прелати, не рівні князям, і вільні феодали не-князі тримали коли й не динстманнов, те всетаки невільних лицарів, що стояли нижче министериалов. У південній і західній Німеччині такі milites (eigene Ritter) зустрічалися навіть на службі в тих же динстманнов. В Австрії й Штирии герцогським динстманнам удалося в 2-ой половині XIII в. зрівнятися з місцевою знаттю (вони стали Dienstherren); їхнє місце, як динстманны, зайняли невільні лицарі (Eigenmannen). У північній Німеччині, де князі роздавали олени більшою мірою динстманнам, знати з половини XII в. стала масами перебігати в министериалы. Право бути в графському суді й бути шеффенами з половини XIII в. усюди визнане за динстманнами. В XIV столітті зовсім позабуте їхнє невільне походження, пам'ять про який до XV у збереглася для eigene Ritter. В XII в. лицарі вільні й лицарі-министериалы різнилися як ordo equestris maior et minor. Перехід новітніх шарів невільних класів або вільного, але не військового населення в лицарство був затриманий у половині XII в.; з Гогенштауфенов німецьке Р. замикається в наследное стан. Постанова Фрідріха I від 1156 г. (Constitutio de расі tenenda) забороняло селянам носити спис і клинок; навіть негоціант не сміє оперізуватися метаємо, а повинен прив'язувати його до сідла. Ця конституція вводити й поняття про лицарське походження (Ritterburtigkeit); miles (наїзник) має право на двобій, коли може обґрунтувати своє лицарське походження (quod autiquitus cum parentibus suis natione legitimus miles existat). По Саксонському зерцалу в справжнього лицаря (von ridderes art) уже батько й дід повинні були бути лицарями. Інша конституція Фрідріха I (Constitutio contra incendiarios, 1187 - 88 рр.) забороняла синам священиків, диаконов і фермерів оперізуватися метаємо по-рыцарски. У Франції як би авторитетними людьми значилися власники авторитетних земель, тобто феодів (fiefterre); другою ознакою знатності зробилося допущення до присвяти в лицарі. Хоча звичайні люди й попадали час від часу в лицарі, але переважним правилом було, що в лицарі присвячувався власник олена. Наділені еленами министериалы, тобто люди невільних станів (sergent fieffe, serviens), рівнялися до вавассорам, тобто до нижчої знаті. Поки володіння феодом було основною ознакою знатності, городяни й навіть фермери могли одержувати її звичайною покупкою льонів. Наприкінці XIII в. покупка феодів незнатними людьми була утруднена млосним побором (droit de franc-fief), але в цей час у знать можна було попадати й по даруванню (lettre d'anoblissement) суверена; право дарування в знать стало пільгою короля. У Великобританії право присвячувати в лицарі (knight) рано стало прерогативою корони. Генріх III і Едуард I домагалися неотклонимого присвяти в лицарі від хоч якого ленника, що володів каждогодним доходом із землі не нижче 20 фн. Факт володіння цензом узяв гору над походженням особи. Вплив церкви на військовий стан ішло спочатку через присягу на вірність, потім через присягу земському або Божьему миру, зрештою - через ритуал освячення знаряддя перед врученням його воякові при досягненні зрілості.