При таких критеріях нове поселення не могло бути торговельним містом. Карфагеняне відмовилися підкоритися цій вимозі; почалася облога Карфагена. Карфагеняне з різними зусиллями зробили новітній флот і знаряддя й наважилися захищатися до крайньої крайності. Основне начальство над ними прийняв Газдрубал. Необхідно підкреслити те, що спочатку римляне потерпіли лиха в спробах побрати місто штурмом і зобов'язані були почати правильну облогу. 149 і 148 рр. пройшли для римлян невдало. В 147 г. в Утике висадився консул Публий Корнелій Сципион Эмилиан, нащадок Емілія Павла, усиновлений прізвищем Корнелиев Сципионов. Сципион прикрив осаджуючу армію 2-мя лініями зміцнень і зовсім відрізав ними Карфаген із суши, що дуже зробило сутужніше підвіз провіанту й привело до втечі й здачі значимої частини мешканців Карфагена. Інші замкнулися в прадавньому містечку й у зміцненні Бирсе. Побудувавши дамбу, Сципион закрив доступ у гавань і з моря, але карфагеняне прокопали новітній вхід у гавань і вибудували флот, який, вообщем, не міг забезпечити підвіз запасів. У весняну пору 146 г. римляне просочилися, зрештою, у місто, зайняли торговельну площу й рушили до Бирсе. Довгостроково ще йшла боротьба в містечку, частина якого була спалена при всім цьому. На сьомий денек здалися й карфагеняне, запершиеся в Бирсе. Невеликий загін ( здебільшого римські перебіжчики) замкнувся в одному із храмів, укупі з Газдрубалом. Сам Газдрубал здався, але дружина його, дитинки й усі інші загинули у вогні. Римляне розграбували місто, при цьому одержали большенную видобуток; потім вони спалили Карфаген і пройшли плугом по тому місцю, де він стояв.
Під жахом прокльону забороняється було відновлення містечка на цім місці. Більша частина полонених була продана в рабство; карфагенская область стала римською провінцією, столицею якої була Утика. Так скінчилися П. війни. Наслідком їх було зникнення найбільшої держави, що стримувала до того часу Рим. Тільки перемога над Карфагеном зробила ймовірним поширення римського панування на всі береги Середземного моря. Порівн. Jager, "Die Punischen Kriege" (Галлові, 1869 - 70); Neuman, "Das Zeitalter der Punischen Kriege" (1883); Otto Gilbert, "Rom u. Karthago in ihren gegenseitigen Beziehungen 513 - 536 und с. 241 - 218 v. Chr.", (Лпц., 1876); W. Streit, "Zur Geschichte des zweiten Punischen Krieges in Italien nach der Schlacht von Cannae" (Б., 1887).
Д. К.
Пураны (санскр. Рurana = "старовина, билина") - особливий вид епічних поем в індійській літературі, що перемінив у ній так іменовані итихасы, від яких його відокремлює досить большенный просвіт часу. Слід розрізняти монументи, що дійшли до нас під іменуванням П., від старих П.. що згадуються ще у ведийской літературі (у брахманах), що й представляли собою космогонічні міркування про "початок речей" (agra). Згодом ім'я П. було додано й іншим добуткам надзвичайно-історичного змісту. У той час, як итихасы зображують подвиги смертних героїв, П. прославляють, приемущественно, діяння богів, будучи начебто б Священними книжками індуїзму.