Але Эверс обґрунтував, що збірники скандинавського права молодее Правди й, стало бути, не могли служити джерелами крайньої. Із власної сторони Эверс уважав, також ґрунтуючись на побачені їм подібностях що джерелами Правди послужили варварські закони салических і рипуарских франків. У дійсний час ніхто цих поглядів не ділить. Порівняльне дослідження права вказало схожі юридичні університети в таких народів, які вели зовсім ізольовану життя й не могли нічого один в іншого позичити. Подібність юридичних інститутів знаходить своє роз'яснення в схожих критеріях побуту, переживаних різними народами на відповідних щаблях розвитку. По прийнятому погляду, Р. Правда з'явилася на ґрунті місцевих, державних джерел, хоча й не тільки. Першим по розміру й значимості джерелом є повсякденне право. Такі університети, як помста, викуп, трибунал послухів, холопство, усунення сестер від спадщини й т.п. у всіх народів з'являються повсякденним методом і не можуть бути взяті або зроблені творчою діяльністю законодавця; це самі античні університети повсякденного права. Другим джерелом, ще найменш рясним, служили князівські статути. Про цей можна укласти лише на підставі прямих вказівок самої Правди. Уклін або покон вирный названий уроком Ярослава; йому приписана постанова про вбивство холопа за нанесення удару вільному чоловікові. Спільної діяльності Ярославичей приписується возвышениe вири за вбивство огнищанина й княжого під'їзного, скасування вбивства за голову й уведення викупів, також підміна статуту Ярослава про вбивство холопа валютним штрафом. Зрештою, постанова про відсотки назване статутом Володимира Мономаха. Інших вказівок на статутну діяльність князів у Р. Правді немає. Але й наведені посилання не обґрунтовують, що статутами створювалося нове право; напр., уведення Ярославичами викупів було відновленням старенького звичаю. 3-ий джерело Правди становили судові розв'язки. Якісь із них занесені в Правду у всій їхній певній формі: напр., за вбивство старенького конюха в череди призначена вира в 80 гривень, "яко уставив Изяслав у власному конюсе, його ж убив Дорогобудьцы". Інші зберегли лише якісь подробиці судового варіанта; так, у статтях про крадіжку худоби згадується в одному випадку про 18 злодіїв, в іншому про 10, які "Одину вівцю украле". У великій Правді всі ці розв'язки узагальнені: там мова йде про плату за вбивства конюшого, про покарання за крадіжку, коли було багато злодіїв. Подібні порівняння природно викликають припущення, що й ряд інших норм узяті укладачами Правди із судових розв'язків, які занесені туди вже в узагальненій формі. Зрештою, четвертим джерелом було чужестранное, візантійське право, яке просочилося до нас укупі із прийняттям християнства й неодмінно не лише застосовувалося в церковних судах, але впливало й на практику судів цивільних. Розв'язку судів на підставі норм візантійського права, адаптованих до умов давньоруського побуту, також заносяться в Правду. Статті Правди про самовільне використання чужим жеребцем, про убийcтве злодія на місці злодіяння практично практично взяті з відповідних правил Закону Судного людям.