Володар обсипав його почестями й подарунками, але не вони були основним стимулом його діяльності: він був спочатку людей справи, а не форми, і обожнював саму владу, а не зовнішні ознаки її. Прохолодний, розважливий, дуже нерідко грізний до нещадності, що підкоряв почуття розуму, Р. міцно тримав у власних руках кермо влади й, із чудовою пильністю й далекоглядністю зауважуючи небезпеку, що загрожує, попереджав її при самому виникненні. Його млосна рука в індивідуальності давила молоденьку, блискучу знать, що оточувала короля. Один комплот за іншим складалися проти Р., але вони постійно кінчалися самим жалюгідним образом для супротивників Р., долею яких було вигнання або страта. Марія Медичи надзвичайно скоро покаялася у власному заступництві Р. задній план, що зовсім відтіснив її на. Укупі із дружиною короля, Ганною, прадавня цариці прийняла навіть роль у планах знаті проти Р., але без фуррора. Пробувала вона впливати на нащадка, прямо поставивши вопросец, кого він прагне мати близько себе - мама або Р.; володар виявився на стороні Р. Тоді цариця наважилася на розпачливий крок: вона бігла в Брюссель, зібрала навколо себе армію із супротивників Р. і довела справу до відкритого бою з урядовими військами (1631). Р. залишився переможцем, побрав у полон 1-го з начальників агресивної армії, Монморанси, і стратив його. Цариця упокорилася. Опосля цього влада Р. стала вже зовсім безкрайньої. Сам володар відчував себе знаряддям у руках кардинала й, очевидно, не без жалю відніс до крайньої спроби скинути Р. - до комплоту Сен-Марса. Друг і мазунчик Людовика, Сен-Марс все-таки був страчений, на вимогу Р. (1642). Необхідно відзначити те, що власною владою Р. повсевременно скористався у виді 2-ух повністю певних мет: для посилення монархічної влади й централізації снутри країни й для ослаблення габсбурзького впливу в Європі. Для заслуги першої мети він, крім упертої боротьби з неспокійними аристократичними елементами, постарався відняти в гугенотів крайні фортеці, що були в їхніх руках із часів Генріха IV, що й давали гугенотським громадам положення країни в державі. Суди він поставив під самий пильний контроль уряду, церковне керування зробив ще найбільш залежним від уряду, чому від римської курії. Його спадкоємцеві Мазарини (рекомендованому їм на смертному одрі королеві) залишалося тільки опікувати зміцнений Р. абсолютизм від новітніх замахів. Необхідно відзначити те, що в області зовнішньої політики Р. найбільш е, коли де-небудь, був не духовною особою, а муніципальною людиною: будучи кардиналом римської церкви, він адже під час 30-леттней війни безустанну боротьбу із царем і підтримував протестантів, спочатку виставивши проти їхніх датчан, пізніше шведів, і допомагаючи тем і іншим засобами. Коли погибель Густава Адольфа трохи розладнала його плани, він (з 1635 г.) увів у Німеччину французькі війська. Треба сказати те, що війну цю закінчив уже не він, а Мазарини. У те ж саме час він діяв проти іспанського царського будинку: підтримуючи повсталу Каталонію, він прагнув зовсім послабити Іспанію, зв'язану схожими узами й тожеством політичних прагнень із австрійськими Габсбургами.