зб≥гаЇтьс¤ в нас практично пост≥йно з гом≥летикою; по св≥тськ≥й риториц≥ ми маЇмо дуже не досить праць, ну й т≥ не р≥зн¤тьс¤ самост≥йн≥стю, ¤к, напр., керуванн¤  ошанского. Ќаукова розробка –. у тому розум≥нн≥, ¤к вона розум≥Їтьс¤ на «аход≥, у нас ще не починалас¤. ”се давно знають те, що пор≥вн. Cbaignet, "La rhetorique el, son histoire"; Egger, "Histoire de la critique chez les anciens Grecs"; Wackernagel, "Poetik, Rhetorik uad Stilistik"; Philippi, "Die Kunst der Rede"; —умцов, "»оанникий √ол¤товский"; ѕекарський, "≤стор≥¤ академ≥њ"; —ухомлинов, "≤стор≥¤ –ос≥¤нки академ≥њ".
ј. Ѕороздин.
–итурнель (ит. - Ritornello, фр. - ritournelle) - приставка або вставка в акомпанемент≥ ¤кого-небудь сп≥вочого номера, наигрыш або отыгрыш, що виконуЇтьс¤ спочатку й к≥нц≥ величезного уривка ¤кого-небудь сольного номера. ¬инах≥дником –. уважають  ариссими. –иторнеллами в нагорн≥й ≤тал≥њ йменуютьс¤ маленьк≥ народн≥ п≥сн≥, у ¤ких в≥рш≥ групуютьс¤ по три р¤дки.
–има (происхожд. сп≥рно: в≥д греч. rujmov або древненемецк. rim, число) - сп≥взвучч¤ в зак≥нченн≥ 2-ух або дек≥лькох в≥рш≥в. ” той час ¤к в ал≥терац≥њ основна роль належить згодним, а в асонанс≥ - голосним, повнота сп≥взвучч¤. у –. просить тожественности або, по останн≥й мер≥; слухового под≥бност≥ ц≥лих склад≥в, починаючи з≥ звуку з наголосом. ” зв'¤зку з положенн¤м наголосу в римованому слов≥, розр≥зн¤ють три роди –.: чолов≥чу, де наголос стоњть на крайньому склад≥ римованого в≥рша, ж≥ночу, де воно на передостанньому, ≥ трискладову, дактил≥чну, (schwebende Reime), у ¤кий наголос - на 3-њм склад≥ в≥д к≥нц¤ ≥ ¤коњ, ¤к випливаЇ, не може бути, напр., у франц. в≥ршах. «аур¤дно в≥рш≥ з р≥зними родами –. чергуютьс¤, в ≥нтересах контрасту; колишн¤ версиф≥кац≥¤ нав≥ть напол¤гала на цьому, але ймов≥рн≥ у в≥рш≥ й суц≥льно чолов≥ч≥ рими ("Ѕувало в найглибшу оп≥вн≥чну годину", ’ом¤кова), суц≥льно дамськ≥ ("Ќе, ¤к б≥льша частина з нас пост≥йно говорить, що охолола в≥д спец≥", “ютчева), суц≥льно дактил≥чн≥ ("¬ирита заступом ¤ма найглибша" Ќ≥к≥т≥на). ≤з псих≥чноњ точки зору д≥¤ –. двойственно: з боку форми й з боку зм≥сту. ¬она, спочатку, п≥дкор¤Ї в≥ршовану мову нов≥тньоњ законом≥рност≥, робл¤чи њњ приЇмн≥ше дл¤ слуху й легше дл¤ сприйн¤тт¤; розмежовуючи окрем≥ в≥рш≥, вона начебто б д≥лить њх, а насправд≥ зв'¤зуЇ њхн≥м сп≥взвучч¤м. –оль –. под≥бна з роллю ритму, але не тожественна; ритм також розчленовуЇ в≥ршован≥ одиниц≥, але рима додаЇ до цього ще сп≥взвучч¤. ” вдач≥, що нормуЇ, рими й лежить джерело њњ художнього д≥¤нн¤. "Ќаиблежайша¤ причина естетичноњ насолоди пол¤гаЇ в т≥й легкост≥, з которою предмет нашого сприйн¤тт¤ п≥дводить п≥д готов≥ в нашому розум≥ форми часу й м≥сц¤" (¬ундт). «наменуючи собою висновок ритм≥чного р¤ду (в≥рша) ≥ зв'¤зуючи його наочно з ≥ншими под≥бними р¤дами, рима служить одним з метод≥в об'Їднанн¤ окремих вистав. ѕ≥дн¤те й в≥бруюче в лад з настроЇм поета, почутт¤ сприймаючого (слухача, читача) оч≥куЇ –. ≥ тому зазнаЇ насолоди, почувши њњ. Ѕеззв≥тно при звуц≥ 2-ой рими в нас оживаЇ вистава про перше слово, що римуЇ, ≥ таким образом внутр≥шн≥й зв'¤зок зм≥сту закр≥плюЇтьс¤, усв≥домлюЇтьс¤ зовн≥шн≥м вираженн¤м.