Ця вдача затверджується за європейською Р. особливо в Італії, де, завдяки зустрічі мов латинського наукового й італійського народного, идеальнее всього для себе знаходить застосування теорія 3-х стилів. В історії італійської Р. займають видне місце Бембо й Кастильоне, як стилісти, а законодавчий напрямок особливо яскраво виражається в діяльності академії della Crusca, задачка якої полягає в охороні чистоти мови. У добутках, напр., Спероне Сперони примітне наслідування прийманням Горгия в антитезах, ритмічній будові мови, доборі співзвуч, а у флорентийца Даванцати зауважується відродження аттицизма. З Італії цей напрямок передається Франції й іншим європейським країнам. Створюється новітній класицизм в P.., що знаходить саме найкраще вираження в "Міркуванні про сладкоречии" Фенелона. Усяка мова, по теорії Фенелона, зобов'язана або обґрунтовувати (звичайний стиль), або живописати (середній), або захоплювати (найвищий). Згідно із Цицероном, ораторське слово зобов'язано наближатися до поетичного; не необхідно, але, нагромаджувати штучні декорації. Потрібно у всьому намагатися наслідувати старі; основне - ясність і відповідність мови почуттю й думки. Варті уваги дані для властивості французької Р. можна відшукати й в історії французької академії й інших установ, що опікували класичні правила. Аналогічно й розвиток Р. у Великобританії й Німеччини протягом усього XVIII стіл. У нашому столітті розвиток політичного й інших видів сладкоречия зобов'язано було привести До скасування умовних, законодавчих правил ораторського мистецтва - і Р. ворачивается до шляху спостереження, наміченому Аристотелем. Можливо й те, що розширюється й поняття про науку: так, у Ваккернагеля Р. містить усередині себе всю теорію прози й розпадається на два відділи (оповідальна й менторська проза), при чому з Р. зовсім виключаються зауваження про стиль, тому що вони идиентично ставляться й до поезії, і до прози, і тому становлять особливий відділ стилістики. У Рф, у допетровський період розвитку літератури, Р. могла мати застосування тільки в області духовного сладкоречия, і число її пам'ятників зовсім мізерно: ми маємо якісь стилістичні зауваження у Святославовом Ізборнику, допитливий трактат XVI в.: "Річ тонкословия грецького" (изд. общ. любит. древн. писемності) і "Науку про додавання проповідей", Иоанникия Голятовского. Систематичне викладання Р. починається в південно-західних духовних школах з XVII в., при чому підручники - постійно латинські, так що унікальної обробки в них знаходити не доводиться. Першою суворою російською працею є "Риторика" Ломоносова, складена на підставі традиційних творців і західноєвропейських руководств, що й дає на доказ загальних положень ряд прикладів російською мовою - прикладів, витягнутих частиною із творів новітніх європейських письменників. Ломиносів же, у власному "Міркуванні про корисність книжок церковних", застосовує до російської мови західну теорію 3-х стилів. У виді того, що область сладкоречия в Рф обмежувалася практично тільки церковною проповіддю, Р.