Згідне із сиим, він поділив власний трактат на три частини: 1-ая з них присвячена аналізу тих принципів, на основами яких оратор ( тобто всякий мовець про чемнибудь) може надихати до чого-небудь власних слухачів або відхиляти їх від чегонибудь, може хвалити або гудити чего-нибудть. 2-ая частина говорить про ті особисті властивості й особливостях оратора, за допомогою яких він може викликати довіру у своїх слухачів і таким образом точніше добитися власної мети, тобто вмовити або відговорити їх. 3-я частина стосується спеціальної, технічної, так сказати, сторони риторики: Аристотель говорить отут про ті методи вираження, якими зобов'язано скористатися в мові, і про побудову мови. Було б погано, якби ми не відзначили те, що завдяки величезній кількості тонких психічних зауважень по вопросцу про сприяння оратора й середовища (напр. про значення гумору, пафосу, про вплив на юних людей і на старих), завдяки гарному аналізу сили доказів, уживаних у мови, працю Аристотеля не втратив власного значення й для нашого часу й виявив найсильніший вплив на весь наступний розвиток європейської Р.: у суті якісь із поставлених Аристотелем вопросцев могли б і зараз бути предметом наукового дослідження, при цьому, природно, повинен застосовуватися той же емпіричний спосіб, яким скористався Аристотель. Прийнявши майже всі положення Аристотеля, як догматичні правди, Р., але - і в Греції, і, пізніше, у Зап. Європі, - дуже ухилилася саме від його способу дослідження, возвратясь на той шлях практичних наставлянь, по якому йшли софісти. У греків ми спозираємо опосля Аристотеля два напрямки: аттическое, заботившееся більшою мірою про точність вираження, і азіатськ, що ставило завданням цікавість викладу, що й виробив особливий найвищий стиль, заснований на контрастах, що буяє зіставленнями й метафорами. У Римі першим послідовником цього азіатського напрямку був Гортензій, а потім до нього примикає Цицерон, що висловлюється, вообщем, у якихось творах і на користь аттицизма, більш розкішним представником якого в римській літературі можна вважати Цезаря. Як би це було не дивно, але вже в цей час можна творити в працях якихось риторів зародження теорії 3-х стилів, найвищого, середнього й низького, розвитий у середні століття й в еру відродження. Цицерону належить велика кількість трактатів про ораторське мистецтво (напр. "Brutus", "Orator"), а більш повне вираження римська Р. одержала в працях Квинтилиана; оригінальністю вона ніколи не різнилася. В еру боротьби християнства із прадавнім ідолопоклонством створюється наука про християнське ораторство, що досягає іскрометного розвитку в IV і V вв. по Р. Хр. У теоретичному змісту вона практично нічого не додає до того, що вироблене стародавністю. У Візантії приймання Р. ближче всього підступають до азіатського напрямку, і в такому виді ця наука передається й старої Русі, де гарні еталони її впливу ми можемо творити в добутках митрополита Иллариона й Кирила Туровского. На Заході Р. тримається наставлянь Аристотеля, Цицерона й Квинтилиана, при чому ці наставляння звертаються в непорушні правила, і наука стає якимось законодавчим кодексом.