Праця торакса до нас не дійшов, але найдавніші письменники доповідають нам приклади його софизмов, з яких особливою славою скористався так наз. крокодилит. Учень Коракса, Тизий, розбудовував ту ж систему софістичних доказів і основним засобом викладання Р. уважав завчання зразкових мов судових ораторів. З його школи вийшов, що славився у свій час Горгий Леонтийский, який, за словами Платона, "відкрив, що можливе важливіше сьогодення, і вмів у власних мовах маленьке представити величним, а величне малим, видати стареньке за нове й нове визнати старенькым, про тому самому предмет висловлювати суперечливі вистави". Спосіб викладання в Горгия теж полягав у дослідженні зразків; кожний його учень повинен був знати уривки з добутків найкращих ораторів, щоб уміти віддати відповідь на частіше всього заперечення, що виставляються. Горгию належав допитливий трактат " про солідний випадку" (peri tou kairou), де також говорилося про залежність мови від предмета, від особистих параметрів оратора й аудиторії, і давалося наставляння, як за допомогою глузування знищувати суворі резони й, навпаки, на глузування відповідати з гідністю. Прекрасне говоріння (euepeia) Горгий протиставляв твердженню правди (orjoepeia). Він багато сприяв створенню правил про метафори, фігури, алітерацію, паралелізмі частин фрази. Зі школи Горгия вийшли майже всі імениті ритори: Поль Агригентский, Ликимний, Фразимах, Эвен, Федір Візантійський; до того ж стилістичному напрямку належали софісти Протагор і Продик і іменитий оратор Исократ, що розробив вчення про період. Напрямок даної нам школи можна йменувати практичним, хоча вона в підготувала забезпечений психічний матеріал для виробітку загальних теоретичних положень про ораторське мистецтво й сиим полегшила задачку Аристотелеві, який дає у власній відомій "Риториці" (переклад Н. Н. Платоновой, Спб., 1894) наукове обґрунтування колишнім догматичним правилам, користуючись чисто емпіричними прийманнями. Аристотель суттєво розширив область Р., порівнянне з повсякденним у той час думкою на неї. Тому що дарунок мови, - говорить він, - має вдача загальності й знаходить застосування при всіляких варіантах і тому що дія при подаванні ради, при всякого роду роз'ясненнях і переконаннях, що приводяться для 1-го особи або для цілих зборів (з якими має справа оратор), по суті идиентично, те Р. так само не багато, як і діалектика, має справа з якою-небудь однієї певною областю: вона обымает усі сфери людської життя. Не для кого не секрет те, що риторикою, понимаемою в такому змісті, користуються все на кожному кроці; вона идиентично потрібна як у справах, що стосуються прозаїчних потреб окремої людини, так і в справах гос значимості: раз людей починає схиляти до чого-небудь іншої людину або відговорювати його від чегонибудь, він потрібно вдається до допомоги Р., свідомо або беззвітно. Розуміючи таким образом Р., Аристотель описує її як здатність відшукувати ймовірні методи переконань щодо кожного даного предмета. Звідси ясна й мета, яку переслідував Аристотель у власному трактаті: він бажав, на підставі спостереження, віддати загальні форми ораторського мистецтва, указати, чому повинен керуватися оратор або вообщем усяк, що бажає запевнити когось у чому-небудь.