Ще при житті Диоклетиана, що пішов на спочинок в 305 г., вибухнула війна меж конкурентами. Проголошений англійськими легіонами в 312 г. цезарем Костянтин розбив під стінками Рима власного конкурента, крайнього ставленика римських преторианцев, цезаря Максенция. Ця поразка Рима відкрила шлях до торжества християнства, з яким був зв'язаний майбутній фуррор фаворита. Костянтин не лише доправив християнам свободу віросповідання в римській імперії, але й визнання їх церкви з боку гос влади. Коли перемога при Адріанополі в 323 г. над Августом сходу, Лицинием, звільнила Костянтина від крайнього конкурента, сама могутня компанія в римській імперії, християнська церква, стала новенькою підмогою його единодержавия. Замінивши тетрархію Диоклетиана організацією 4 префектур, Костянтин закінчив адміністративні перетворення власного попередника в тому особливому політичному стилі, який став пізніше відомий під іменуванням візантійського, з незліченними придворними посадами й новенькими титулами. Як і в якому змісті помінялася з Диоклетиана сама імператорська влада, про це найкраще свідчить скликаний Костянтином никейский собор. Значення, яке запозичив язичеський правитель від звання "головного понтифекса", мало місцево-римську державну вдачу й було мізерно порівнянне з положенням, яке зайняв Костянтин на чолі всесвітньої церкви. Для новітньої імперії придалася й новенька столиця; нею став гради Костянтина. Таким образом здійснилося те, що марилося сучасникам Цезаря й Августа, про що говорив з побоюванням у власних одах Гораций: поява новітнього Рима на далекому сході, спадкоємця старого містечка Ромула. Положення Костянтина було так зміцнене, що він зробився основоположником династії.
Опосля його погибелі (337) влада перебігла до його трьом синам: Констанций одержав Константинополь і східну префектуру, Констант - иллирийскую префектуру й Італію, Костянтин II - префектуру Галлію з Африкою. Першою справою новітніх царів було, по перському звичаю, винищування родички. Міжусобиця меж молодшими братами й повстання, у якому вмер перемігший, з'єднали всю владу в руках Констанція. В 361 г. легіони Галлії оголосили царем уцілілого родича Констанція, Юліана. Цей запізнілий неоплатоник у порфірі побрав на себе нездійсненну задачку відродити ідолопоклонство й призупинити торжество християнства. Доля, але, не віддала йому навіть часу змагатися з "Галилеянином": два роки через, одержавши перемогу над персами, він умер від випадкової ворожої стріли. Його спадкоємець Иовиан, проголошений у таборі, загинув на возвратимом шляхи, не дійшовши до Константинополя. Вибраний там у царі префект Валентиниан (364 - 375) заснував другу християнську династію, що полягала з його брата Валента й 2-ух молодих отпрыской, Грациана й Валентиниана II, що царювали відразу, але незгодних меж собою щодо головної злості того денька - аріанства. Внутрішні незгоди були заглушені грозою, що неждано насунувся з півночі. Передовий загін німецької навали, вестготи, перебігли через Дунай і при Адріанополі розтрощили війська Валента, що втратив у втечі життя.