Це був час, який можна охарактеризовывать гарними словами Тацита, що вихваляє Нерву за те, що він "зміг з'єднати речі до цього (olim) непорівнянні (dissociabiles) - принципат і волю". В III в. це стало вже нездійсненним. Посередині анархії, викликаної свавіллям легіонів, розвилося бюрократичне керування, вінцем якого була система Диоклетиана, з її запопадливістю все регламентувати, знайти обов'язки кожного й прикувати його до місця: землепашца - до його "брили", куриала - до його курії, ремісника - до його цеху, подібно тому, як едиктом Диоклетиана всякому товару була зазначена вартість. Тоді з'явився колонат, цей перехід від прадавнього рабства до середньовічного кріпосництва; колишній розподіл людей по політичних розрядах - Р. громадяни, союзники й провінціали - було замінено розподілом на соціальні класи. Укупі з тим настав і кінець прадавнього миру, що тримався 2-мя поняттями - самостійної громади (polis) і громадянина. Поліс заміняється муниципием; знатна посада (honos) звертається в повинність (munus); сенатор місцевої курії або куриал стає кріпосною людиною містечка, зобов'язаним до руйнування відповідати своїм майном за недобір податей; укупі з поняттям про polis зникає й громадянин, який до цього міг бути й магістратом, і вояком, і жерцем, зараз же стає або бюрократом, або бійцем, або церковником (clericus).
Меж тем у Р. імперії відбувся найважливіший по своїх наслідках переворот
- об'єднання на ґрунті релігійної. Переворот цей підготовлявся вже на ґрунті язичества засобом з'єднання богів у загальний пантеон або навіть методом монотеїстичних вистав; але зовсім це об'єднання відбулося на ґрунті християнства. Об'єднання в християнстві вийшло далеченько за межі політичного об'єднання, знайомого прадавньому миру: з однієї сторони християнство з'єднувало воединыжды Р. громадянина з рабом, з іншої сторони - римлянина з варваром. Як би це було не дивно, але у виді цього природно з'явився вопросец, не чи було християнство передумовою падіння Р. імперії. Раціоналіст Гібон у минулому столітті дозволяв цей вопросец у неодмінно стверджувальному змісті. Правда християни, переслідувані язичеськими імператорами, були нерозташовані до імперії; правда й те, що опосля власного торжества, переслідуючи із власної сторони язичників і дроблячись на агресивні секти, християнство роз'єднувало населення імперії й, призиваючи людей з мирського королівства в Божье, відволікало їх від цивільних і політичних інтересів. Все-таки неодмінно, що, зробившись релігією римського країни, християнство занесло в нього новітню актуальну силу й було запорукою духовної єдності, якого не могло віддати распадавшееся ідолопоклонство. Це доводиться вже самою історією правителя Костянтина, що прикрасив щити власних боєць монограмою Христа й сиим, що зробив величний історичний переворот, який християнська легенда так відмінно символізувала в баченні хреста зі словами: " у цьому знаменні переможеш".
Штучна тетрархія Диоклетиана витримала не довгостроково; цезарі не мали терпіння умиротворенно чекати власного піднесення в Августи.