По скасуванню комиций законодавча влада перебігла до сенату, але поруч із ним правитель видавав свої накази; із часом він привласнив для себе й влада видавати закони; від старовини збереглася тільки форма распубликования їх засобом рескрипту правителя до сенату. У цім установленнях монархічного абсолютизму, у цім посиленні централізації й бюрократії не можна не творити торжества провінцій над Римом і в той же час творчої сили римського духу в області госуд. керування. Таке ж торжество скорених і таке ж творчість Р. духу доводиться відзначити й в області права. У старому Римі право мало строго державну вдачу: воно було винятковим надбанням одних "квиритов", тобто римських людей, і тому йменувалося квиритским. Іногородні судилися в Римі претором " для іноземців" (peregrinus); та ж система була потім використана до провінціалів, вищим арбітром яких став римський претор. Претори зробилися, таким образом, творцями новітнього права - права не римського народу, а народів вообщем (jus gentium).
Створюючи це права, римські юристи розкрили загальні початки права, схожі у всіх народів, і стали їх учити й ними керуватися. При цьому вони, під впливом грецьких філософських шкіл, особливо стоїчної, піднялися до свідомості природнього права (jus naturale), що виникає з розуму, з того "вищого закону", який, по вираженню Цицерона, з'явився " до почину століть, до існування якого-небудь писаного закону або влаштування якого-небудь країни". Преторское право зробилося носієм початків розуму й справедливості (aequitas), на противагу буквальної інтерпретації й рутині права квиритов. Міський претор (urbanus) не міг залишитися поза впливом преторского права, яке стало синонімом природнього права й природнього розуму. Зобов'язаний "прийти на допомогу цивільному праву, доповнювати його й виправляти заради публічної корисності", він став перейматися початками права народів, і, зрештою, право провінційних преторів - jns honorarium - стало "живим голосом римського права". Це був час його розквіту, ера величних юристів II і III століть Гаю, Папиниана, Павла, Ульпиана й Модестина, -, що тривав до Олександра Півночі, що й дала римському праву ту силу, глибину й тонкість думки, яка спонукала народи творити в ньому "писаний розум", а величного математика і юриста, Лейбница - зрівняти його з арифметикою. Подібно тому, як "серйозне" право (jus strictum) римлян під дією права народів переймається думкою загальнолюдського розуму й справедливості, у римській імперії одухотворяється значення Рима й думка римського панування. Корячись здичавілому інстинкту народу, жадібного до землі й видобутку, римляне часів республіки не потребували виправдання власних завоювань. Ще Ливий знаходить зовсім природнім, щоб люд, що відбувається від Марса, підкорив для себе інші народи, і запрошує крайніх покорливо зносити римську владу. Але вже при Августу Виргилий, нагадуючи своїм співвітчизникам, що їх призначення - панувати над народами (tu regere imperio populos, Romane, memento), привласнює цьому пануванню моральне призначення - оселяти мир і щадити скорених (parcere subjectis).
Думка, як усім відомо, римського миру (pax romana) стає із цього часу гаслом римського панування.