дами, був закон Вокония, пекуче підтриманий Катоном. Він позбавляв даму права, коли вона була єдиною дочкою, одержати найбільше половини батьківської спадщини, а коли в неї були брати
- права одержати найбільше цензу першого класу, тобто 250000 асів або 20000 руб. Більше праці коштували Катону незліченні політичні процеси, які він невтомно вів до найглибшої старості проти полководців, що обманювали сенат, що грабували скарбницю або провінції, що розоряли. Не для кого не секрет те, що дуже часто такі процеси були й для сумлінного Катона тільки засобом партійної боротьби. Еру суворих реформ можна вважати, що почався з 149 г. до Р. Хр., року проведення трибуном Калпурнием Пизоном (істориком) закону de pecaniis repetundis. Це була 1-ая стран. захід для обгородження провінціалів від грабежу й вимагання правителів. За старих часів провінціали не постійно знаходили захист у сенату; коли він і сприймав їхню скаргу й призначав для розбору її незвичайну комісію, то переслідування винуватого залежало від сваволі арбітрів. Законом Пизона призначалася незмінна судова комісія (quaestio perpetua) по справах про вимагання. Для даної для нас мети раз у рік складався перелік (album) вибраних із середовища сенату арбітрів, у числі 100 чіл., з яких обирався суд в 32 члена, під головуванням претора; цьому суду обвинувач і пред'являв власний позов про витребування засобів. Спочатку цей трибунал мала чисто цивільна вдача, але рядом наступних законів він був удосконалений і перетворений у державно-правовому змісті. Некоректно взяті засоби сталі стягуватися у два рази: половина стягненого ворачивалась постраждалим, а інша служила пенею й привласнювала рішенню суду каральна вдача.
Укупі з тим стали розширюватися й функції самого суду: можна було ремствувати не тільки лише на вимагання, але також на запеклу відозву й, зрештою, навіть інкримінувати в дурному керуванні провінцією (crimen male administratae provinciae). Проти іншої недуги тодішнього Рима - збідніння осілого селянства - була орієнтована реформа трибуна 133 г., Тиберия Гракха. Вільних земель в Італії для наділення нею людей не було; Гракх запропонував, тому, користуватися тою частиною публічної землі, яка була зайнята особистими особами на праві володіння (possessio), а не приналежності (dominium). Право володіння публічною землею було обмежено 500 югерами, а для батьків сімейства, що мали 2-ух отпрыской і поболее
- 1000 югерами. І навіть не треба й говорити про те, що надлишок землі призначав Тиберием для наділення безземельних людей ділянками в 30 югеров, що не підлягали реалізації або відчуженню й обкладеними податтю. Що залишалися в хазяїв 500 югеров зверталися в повну їхню власність; очевидно, їм спочатку передбачалося видати, не вважаючи того, особлива винагорода. Із правової точки зору проти плану Т. Гракха нічого не можна було зробити заперечення; самий проект його в класичній історії виставляється як звичайне поновлення тожественного з ним закону Лициния й Секстия, виданого за 234 року перед тем ( найближчим часом, вообщем, критикою запідозрений отут анахронізм).