У виді незадовго перед тем угоди, що відбувся, меж патриціями й плебеями, по якій крайнім було надано одне консульське місце, латиняне затребували й для себе також 1-го консульського місця й доступу в Р. сенат. Римляне відкинули це домагання й, розтрощивши декількома сильними ударами латинську федерацію, привели окремі латинські містечка в повну від себе залежність (340 до Р. Хр.). Ще до латинської війни римляне мали зіткнення із самнитянами, хоробрими горцями південної Італії, що бажали підкорити для себе багате узбережжя даної для нас області, з її зніженими грецькими городками. Через володіння Неаполем запалилася 2-ая самнитская війна (326 - 304), сама критична проба можливості Рима до світового панування. Бачачи перевагу римлян, етруски прийшли на виторг самнитянам, також інші горці середньої Італії. Рим був повинен звістки війну на два фронти, але приемущество його гос організації, невичерпність його військового ополчення й доблесть його військових вождів забезпечили за ним перемогу. Знову узялися самнитяне за знаряддя (298 - 290), задихаючись у металевому кільці римських фортець і військових доріг; до них на допомогу знову поквапилися етруски, умбри, галли східної Італії - але знову перемога залишилася на стороні Рима. Незалежними залишилися тільки грецькі містечка як би південної Італії, що призвали на допомогу эпирского пануючи Пирра. Скорення грецького елемента в Італії було третім кроком у заволодінні даної державою. Римський легіон здолав македонську фалангу, тільки-тільки перемігшу Азію, здолав її не дивлячись на допомогу Азії у вигляді суворих слонів; в 372 г. здався гарнізон Пирра в Таренте й узяттям у наступному році Региума завершилося завоювання римлянами Італії. Але 2-ой концентричне коло ще не було повністю замкнене: у виді італійського берега, відділена від нього вузькою протокою, простяглася Сицилія, з її забезпеченими городками й злачными нивами, за володіння якими боролися греки й карфагеняне. Римляне, як владики Італії, не могли залишатися флегмантичными глядачами даної нам боротьби. Вони посадились на Сицилії й вступили в еру пунічних війн, тобто ввійшли в 3-ий концентричне коло, сложившийся з областей, що становили узбережжя Середземного моря. Боротьба меж сицилійськими колоніями греків і Карфагеном, була боротьба 2-ух цивілізацій, європейської й азіатської, 2-ух рас, арійської й семитической, як і в середні століття, коли за Сицилію боролися византийцы й сарацини. Римляне раніше перебували в дружніх відносинах з карфагенянами, як свідчать незліченні торговельні договори. Зараз меж інтересами обох народів безизбежно повинен був позначитися антагонізм. Допомога, зроблена Римом римської партії в Мессане, викликала першу пушийскую війну, що тягся 24 роки. Могутні Сиракузи перебігли на сторону римлян; римське селянське ополчення, дисципліноване в легіонах, не один раз перемагало загони якісних грецьких найманців, під командою карфагенских вождів. Але Карфаген, як морська держава, міг бути переможений лише на море - і римляне скоро навчилися цього, перетворивши, за допомогою придуманих Дуилием абордажних мостів, морську битву в сухопутну.