Це привчило псковичей покладатися лише на себе й мало як наслідок якесь ослаблення зв'язки їх з Новгородом; вони не багато помалу почали усуватися від ролі в новгородському вічі, а разом із сиим закінчився й приплив у Псков новгородських вигнанців. Псковичи почали тяготитися власною залежністю від Новгорода, особливо його правом призивати псковичей на трибунал і посилати в Псков власних намісників. Спочатку псковичи вимагають Новгород віддати їм у князі відома особа, а пізніше вже самі починають вибирати князів, які, вообщем, по суті, залишалися лише новгородськими намісниками й нерідко перемінялися призначеними. В 2-ой половині XIII в. у Пскові є литовський князь Довмонт; псковичи посадили його в себе без згоди Новгорода. Довмонт в усі своє тривале князювання (1266 - 1299) боровся із сусідами Пскова й роздобув величезну любов псковичей. Та й опосля його в Псков надсилаються намісники з Новгорода. Спочатку XIV ст. посадники стають у Пскові виборними. В XIV в. псковичи стали брати для себе князів з Литви, що ставило їх у якусь залежність від литовських вел. князів. Новгородцам довелося йти на поступки; в 1348 г., по болотовскому договору, вони відмовилися від усякої влади над Псковом, від права призивати псковичей на трибунал у Новгород і призначати в Псков посадника, і охрестили Псков молодшим братом Новгорода. У першій же половині XIV ст., під час боротьби Пскова за незалежність, обумовилися й головні риси П. публічного пристрою. Підміна новгородських намісників виборними князями затребувала визначення справи їх до Пскова й викликала складання місцевої Правди - псковської судної грамоти. Прикордонне положення Пскова (він лежав не далі 50 вер. від границі) домагалося незмінних турбот про схоронність містечка, і тому псковичи були постійно незадоволені, коли князь не жив у Пскові сам, а управляв через намісника. Князів зустрічали надзвичайно врочисто й саджали на стіл; потім князь приносив Пскову присягу. Жив князь на князівському дворі в Застенье або Середньому містечку. Але значення князя було невелике, тому що й під час самостійності псковичи розглядали його, як кормленщика. Князь виконував доручення віча, робив походи, будував містечка й церкви, але не вважаючи судової діяльності, що служила для нього основним джерелом доходу, не мав певної ролі в публічних справах - ні в законодавстві, ні в керуванні. Усе знають те, що псковичи намагалися точно знайти права князя на суді й поділити судову діяльність меж їм і представником віча. У суді на князівському дворі брали участь, не вважаючи князя, один, а пізніше два посадники, без яких князь не міг нічого зробити, і ряд соцьких, що виконували другорядні обов'язки. При відсутності серйозного розмежування меж судовою й адміністративною діяльністю, члени суду часто залучалися й до крайньої. Нижчий судовий персонал сначало призначався князем, але пізніше разом із князівським бюрократом призначався й міський, з яким першому доводилося ділитися митами. Доходи із суду були ледве чи не єдиним доходом князя. Розміри стягнень зі злочинців (продажів) були невеликі, так само як і судові мита, та ще князь був повинен відокремлювати частина на користь посадника й соцьких.