За словами Вольфа, що бачив Р. у Спб., для того, щоб "одержати відповідний спогад про зовнішність і поставі Р., потрібно представити для себе одушевлену, прекрасну прадавню скульптуру". Найкращі ролі Р.: Камілла ("Горации"), Паулина ("Полиекта") і Емілія ("Цинна") - у трагедіях Корнеля, Гермиона ("Андромаха"), Федра, Эсфирь, Роксана ("Баязет"), Монима ("Митридат") - у трагедіях Расина, Марія Стюарт (Шиллера); Тисбе (в "Comedienne de Venise", В. Гюго). Нерідкі поїздки закордон, особливо крайня подорож в Америку (1855), де Р. зобов'язана була виступати до 20 раз за місяць, розладнали слабеньке здоров'я Р.; вона вернулася в Париж нездорової, на сцену більше не ворачивалась і загинула в Канні, від сухоти, у січні 1858 г. См. Jules Janin, "Rachel et tragedie" (П., 1858); G. d'heylli, "R. d'apres sa correspondance" (П., 1882; із приводу даної нам книжки стаття в "Російському Віснику" 1883, кн. 2); Сєров, в "Театральному Віснику" (1858); А. Ландау, "Дебюты Р." ("Російська Сцена", 1864); В. Межевич, "Рашель" ("Репертуар і Пантеон", 1843); "Р. і имп. Микола" ("Историч. Усе знають те, що вісник", серп., 1888); Н. Арбенин, "Альфред де Мюссе й Р." ("Артист", кн. 10 - 11); М. Ниссен, "Р., її життя й артистичне діяльність" ("Артист", кн. 27 і 28); Дж. Льюис, "Актори" (гл. III); Вольф, "Хроніка петербурзьких театрів" (ч. 1). А. І дійсно, уманський.
Реакція (политий.) - у широкому змісті позначає публічний рух у напрямку різко зворотному попередньому або сучасному, коли воно викликане його крайностями. Так напр., мовлять про культ розуму (в еру величної революції), як про Р. проти панування клерикалізму, про саму революцію - як про Р. проти недоліків старенького режиму і т.д. Здебільшого, але, терміном Р. позначаються не ліберальні або конструктивні плини, а лише плину дуже обмежений (або клерикальні), що прагнуть повернути здавна віджилі установи (рабство, кріпосне право, інквізицію, панування церкви над державою, внегласный трибунал, трибунал без ролі народного елемента, урядову опіку над літературою у формі цензури і т.д.). У звичайному слововживанні Р. не зобов'язано бути навіть обов'язково рухом убік оборотну попередньому; вона може бути просто рухом дуже обмеженим; майбутнім розвитком попереднього найбільш помірного обмеженого руху. Так; мовлять, що правління Карла Х у Франції було ерою останньої реакції, хоча й попереднє йому правління Людовика XVIII не було ні демократичним, ні ліберальним. Обскурантистським буває напрямок уряду, буває й публічний настрій. Історичними прикладами обскурантистських епох можуть служити ери, що пішли за реставрацією Стюартов у Великобританії й Бурбонов у Франції; у Німеччині ерою жахливої Р. було десятиліття, що пішло за революцією 1848 - 49 г. Обскурантистська діяльність уряду нерідко є відбиттям обскурантистського настрою в суспільстві; у таких варіантах цей настрій виражається пануючим плином у літературі ( особливо відома обскурантистська література Франції - Шатобриан і ін.). Час від часу уряд, під впливом окремих груп суспільства, бере на себе почин Р., що коштує, у такому випадку, у рішучому протиріччі з пануючим настроєм (напр.