Констатуючи відповідність діяльності крайніх з волею країни, Р. є заключним актом у встановленні угоди меж контрагентами. До Р. контракт не можливо визнаний, що відбулися і являє собою тільки проект угоди; Р. доповідає йому неотклонимую силу, уподібнюючись, щодо цього, санкції в актах законодавчих. Такий погляд на Р. ствердився не дуже давно. Поки в міжнародному праві панували думки римського цивільного права, Р. не значилася потрібної для визнання інтернаціонального контракту реальним, коли лише муніципальна влада віддала повноваження на висновок його; необхідність Р. зобов'язана була бути особливо, м'яко кажучи, обговорена щораз у повноваженні й в акті угоди (Гуго Гроций, Пуфендорф, з новітніх ще Клюбер, Филлимор). Безсумнівно, варто згадати те, що але вже в XVIII в. якісь письменники (Бейнкерсгук, Ваттель), у виді значимості муніципальних інтересів, обумовлюють реальність контракту його Р.; інші (Г. Ф. Мартенс), визнаючи Р. непотрібної по природньому праві, значаться з нею, як з інститутом, який інтернаціональна практика ввела в позитивне право. В XIX столітті (Вурм, Вильдмэн, особливо Лабанд, Иеллинек, Зелигман, Вегман) Р. визнана значимим моментом контракту (essentiale negotii), який без неї не має неотклонимой сили, хіба лише неприємне буде особливо обговорене. Із практики відомий лише один варіант, коли контракт був наведений у виконання раніше його Р. (контракт 1840 г. меж величними державами але приводу Єгипту). Виключення представляють у дійсний час маловажні договори адміністративної вдачі, також договори, що полягають під час війни командуючими військами або начальниками окремих частин (перемир'я, капітуляції та ін.); не зачіпаючи істотних інтересів країни й вимагаючи швидкого виконання, договори ці не підлягають Р. У тіснуватому зв'язку з вопросцем про необхідність Р. коштує інший - про відмову в Р. контракту. Школа природнього права не допускала здатності відмови, не вважаючи випадків очевидного порушення можливостей з боку представників країни. Ця строгість рівномірно зм'якшувалася: в XVIII в. порушення схованих інструкцій значилося приводом до відмови в позитивному праві, але не в природньому (Г. Мартенс, пізніше Витон); Ваттель допускала відмова при існуванні на те принципових обставин. Сучасні письменники, бачачи в нератификованном договорі тільки моральне зобов'язання, уважають відмова в Р. юридично неодмінно припустимим, хоча морально й потребуючим виправдання. Але існуючому звичаю, уряд, відмовляючись від P., мотивує власна відмова посиланням на порушення вповноваженими даних їм інструкцій, на події, що змінилися із часу переговорів, а в конституційних країнах - на відмову парламенту затвердити контракт. Крайня подія істотна ускладнює вопросец про Р. Роль народного консульства в Р. договорів має власних захисників (Є. Мейер) і ворогів (Гнейст, Лабанд). Крайні вважають контракт, ратификованный крім згоди парламенту, реальним і роблять таким образом нерозв'язне зіткнення меж муніципальним і інтернаціональним правом, що веде до зниження престижу уряду або парламенту, дивлячись по фіналу боротьби.