Все-таки світло, особливо дами, продовжував зацікавлювати Р. ще більше повчальних занять, якими його навантажували, усе ще сподіваючись улаштувати йому положення в духовному відомстві. Коли ці надії виявилися неможливими ( по чисто речовинних судженнях і подіям), Р. вернувся в Париж (в 1663 г.) і жив у суспільстві живописців і письменників (Мольер, Лафонтен, Буало), а потім і при дворі, який починає захищати йому за його оди. 1-ые його драматичні праці - катастрофи "Thebaide" (1664) і "Alexandre" (1665) - написані в ту пору, коли він перебував ще під впливом 2-ух напрямків: Корнелевского (якому підкорялися тоді ще майже всі, хоча це був час занепаду творчості батька, як усе знають, французької катастрофи) і новітнього, у якому більше підсилювалися головні елементи романтизму. Письменником повністю самостійним Р. з'явився в "Андромахе" (1667) катастрофи, яка відкрила собою новітню еру у французькій драматичній літературі, перемінивши ту, якої поклав початок "Сид" Корнеля. Р. - говорить Гейне - був 1-ый поет новітнього часу, як Людовик XIV - 1-ый володар новітнього часу. У п'єсах Корнеля ще дихають середні століття; у ньому ще хрипить дух старенького лицарства... Але в Р. немає вже й сліду середньовічного виду думок; у ньому прокидаються новітні почуття; у його груди пахнули 1-ые фіалки нашого новітнього життя..." Коли ця новизна віддала себе виразно знати вже в "Андромахе" (чому й роз'ясняється основним образом її величезний фуррор у тодішньому новенькому поколінні), те вона блискуче розвилася в, що пішли за "Андромахой", що й обіймають рівне десятиліття (по 1677 г.) трагедіях: "Britannicus", "Berenice", "Bajazet, "Mithridate", "lphigenie" і "Phedre". Слава Р. достигнула власного апогею, незважаючи на протидію, яку зустрів новатор у прадавньому таборі; разом з тем сипалися на нього з боку двору й самого короля відмінності й почесті. У самий розпал даної для нас діяльності, опосля вистави "Федры" - п'єси, у якій основна ізюминка творчості Р. виразилася в самому повному й найяскравішому виді, він - раптом віддав урочисту клятву перед Богом не писати більше для театру. Вороги Р. запевнили огидного письменника, Прадона, написати теж "Федру" і змогли доправити даної нам п'єсі тимчасовий фуррор, що перевершував фуррор "Федры" Р. І дійсно, засмучений і раніше тривалою опозицією, за яку любов ще найбільш значимої частини публіки не винагороджувала його, що граничило з марнославством свідомість власного плюси, творець восьми славнозвісних трагедій тих пор ( до яких примикала ще написана через рік опосля "Андромахи" тямуща комедія в аристофановском дусі, "Les Plaideurs") справді не став писати. Він залишався при дворі короля, який проголосив його своїм історіографом, але вів по більшій частині відокремлене, споглядально-містичне життя. Релігійний настрій до такого ступеня обуяло їм, що деякий час він бажав зробити в ченці, і лише вмовляння друзів удержало його від виконання цього розв'язку. Безсумнівно, варто згадати те, що цей новий настрій відшукав для себе вираження в тих 2-ух (і крайніх) трагедіях, якими, опосля дванадцятирічного мовчання, він відновив свою драматичну діяльність, порушивши, таким образом, власна обітниця - але порушивши його, по його власній заяві, усе з тієї ж релігійною метою.