Сцена, напр., де до вмираючого Іоанна, у виконання лише що відданого їм наказу, з гиком і свистом уривається маса блазнів, при читанні не робить і десятої дещиці того спогаду, як на сцені. Інша причина недавнешней більшої популярності "Погибелі Іоанна Суворого" полягає в тому, що у свій час це була 1-ая спроба вивести на сцену російського царя не в повсякденні до того рамках знаменитої величі, а в справжніх обрисах живий людської особистості. У міру того як цей ентузіазм новизни пропадав, зменшувався й ентузіазм до "Погибелі Іоанна Суворого", яка зараз ставиться зрідка й вообщем поступилася першістю "Федорові Иоанноновичу". Неминущою гідністю катастрофи, крім надзвичайно яскравих подробиць і потужної мови, є надзвичайна стрункість у розвитку діяння: немає ні 1-го зайвого слова, усе орієнтоване до одній меті, вираженої вже в назві п'єси. Погибель Іоанна носиться над п'єсою з першого ж моменту; усякий дріб'язок її підготовляє, набудовуючи ідея читача й глядача в одному напрямку. Разом з тем будь-яка сцена обрисовує перед нами Іоанна з какойнибудь новітньої сторони; ми довідаємося його і як муніципальної людину, і як дружина, і як батька, з усіх боків його вдачі, базу якого становить остання нервовість, стрімка зміна спогадів, перехід від підйому до занепаду духу. Не можна не побачити, але, що у власному посиленому прагненні до концентрування діяння Т. змішав дві точки зору: фантастично-марновірну й реалістичну. Коли творець бажав зробити вузлом драми виконання пророцтва волхвів, що правитель обов'язково вмре в Кирилін денек, те нічого було надавати головного значення старанням Бориса викликати в Іоанну згубне для нього хвилювання, яке, як Борис знав від доктора, буде для царя смертельно крім усяких пророцтв волхвів. У третій частині трилогії - "Царі Борису" - творець начебто б зовсім забув про той Бориса, якого вивів у перших 2-ух частинах трилогії, про Бориса непрямому вбивці Іоанна й практично прямому - принца Димитрия, хитрецком, каверзному, жорстокому правителі Русі в царювання Феодора, що ставив над усе свої особисті інтереси. Зараз, не вважаючи деяких моментів, Борис - еталон пануючи й сім'янина. Т. не в змозі був отвертеться від привабливості виду, зробленого Пушкіним, і впав у психологічне протиріччя із самим собою, при чому ще суттєво підсилив пушкінську реабілітацію Годунова. Толстовський Борис прямо сентиментальний. Надзвичайно сентиментальні й дитинки Бориса: наречений Ксюши, датський королевич, швидше пригадує юнака ери Вертера, чому авантюриста, що прибув в Poccию для прибуткового весілля. Дуже хочеться підкреслити те, що вінцем трилогії є серединна її п'єса - "Федір Иоаннович". Її не багато побачили при виникненні, не досить читали, не багато коментували. Але от, наприкінці 1890-х років, була знята заборона ставити п'єсу на сцену. Її поставили спочатку в придворно-аристократичних кружках, потім на сцені петербурзького Малого театру; пізніше п'єса обійшла всю провінцію. Фуррор був незвичайний у літописах російського театру. Майже все зараховували його запаморочливій грі актора Орленева, що створив роль Федора Иоанновича - та й у провінції скрізь найшлися "свої Орленевы".