здайся, здайся, дівчина душу! я люблю тебе царівна, я бажаю тебе добути, вільною волею иль неволею, ти зобов'язана мене обожнювати. Він весло своє кидає, гусли гучні бере, дивовижним співом тремтячий огласился очерет... " Не дивлячись, але, на трохи умовний стиль толстовських билинних переробок, у їхньому вбраному архаїзмі не можна спростовувати большенный ефектності й специфічної вроди. Як би передчуваючи свою близьку кончину й підводячи результат усієї власної літературної діяльності, Т. в осінню пору 1875 г. написав вірш "Прозорих хмар спокійне движенье", де, меж іншим, говорить про для себе: Усьому настав кінець, прийми-ж його й ти Співак, що тримав прапор в ім'я вроди. Це самовизначення практично збігається з тим, що говорили про Т. майже всі "ліберальні" критики, що називали його поезію типичною представительницею "мистецтва для мистецтва". І, все-таки, зарахування Т. тільки в розряд представників "незаплямованого мистецтва" можна прийняти лише зі значними обмовками. У тих віршах на давньоруські сюжети, у яких усього посильнее позначилася його поетична особливість, піднятий далеченько не один "прапор вроди": тут же виражені й політичні еталони Т., тут же він бореться з еталонами, йому не привабливими. У політичних відносинах він є в їхнім слов'янофілом у найкращому змісті слова. Сам він, правда (у переписці), іменує себе решительнейшим західником, але спілкування зі столичними слов'янофілами все таки наклало на нього колоритну печатку. В Аксаковском "Деньке" було написано нашуміле у свій час вірш "Пан ти наш панотець", де в улюбленій їм гумористичній формі Т. зображує петровську реформу як "кашку", яку "пан Петро Олексійович- варить із добутої " за морем- крупи (своя типо "бур'яниста"), а заважає "палкою"; кашка "крутенька" і "солона", розсьорбувати її будуть "детушки". У старенькій Русі Толстого затягає, але, не столичний період, затьмарений нещадністю Суворого, а Русь київська, вічова. Коли Потік-Богатир, прокинувшись опосля п'яти-вікового сну, спозирає раболіпство юрби перед царем, він "дивується казці" такої: "коли князь він, иль правитель у підсумку, що ж метуть вони землю перед ним бородою? ми ушановували князів, але не этак! Та й багато, уже чи справді я на Русі? Від земного нас Бога Господь упаси? Нам писанням велено строго визнавати тільки небесного Бога!" Він "катує в зустрічного молодця: де отут, дядько, сбирается віче?" В "Змії Тугарине" сам Володимир проголошує такий тост: " за прадавнє російське віче, за вільний, за сумлінний слов'янський люд, за дзвін п'ю Новоградів, і коли він навіть і в останки звалиться, нехай гул його в серденько нащадків живе". З такими еталонами, що нітрохи не озиваються "консерватизмом", Т., тем не найменш, був у середині 60-х рр. зарахований у розряд письменників відверто ретроградних. Вийшло це тому, що, залишивши "прапор вроди", він ринувся в боротьбу публічних плинів і дуже чутливо став зачіпати "дитинок" Базаровского типу. Не подобалися вони йому приемущественно тому, що "вони гулу не терплять гуслярного, подавай їм продукту базарного, усі чого ж їм не зважити, не смеряти, усе кричать вони, потрібно похерити".