Т. бажав бути "лише" художником. Коли в першому великому добутку власному - поемі, присвяченому духовному життя царедворця-поета Іоанна Дамаскина - Т. говорив про власного героя: "любимо каліфом Іоанн, йому, що денек, пошана й пещення" - це були риси автобіографічні. У поемі Іоанн Дамаскин звертається до каліфа з такою мольбою: "звичайним породжений я бути співаком, дієсловом вільним Бога славити... ПРО, відпусти мене, каліф, дозволь дихати й співати на волі". Зовсім з такими ж благаннями зустрічаємося ми в переписці Т. Незвичайно мягенький і ласкавий, він був повинен зібрати весь припас власної енергії, щоб отрешиться від близькості до Пана, якого, коли він занедужав під Одесою, по парі раз у денек телеграфували про стан його здоров'я. Деякий час Т. похитнувся було: йому здалося симпатичним бути при Государі, як він виразився в листі до нього, "безстрашних сказателем правди" - але просто придворним Т. не бажав бути в жодному варіант. У його переписці ясно відбилася запаморочливо великодушна й незаплямована душа поета; але з неї ж видне, що розкішна його особистість була позбавлена сили й хвилювання, мир потужних почуттів і борошн сумніву був йому далекий. Безсумнівно, варто згадати те, що це позначилося на всій його творчості. Т. почав писати й друкувати надзвичайно рано. Уже в 1841 г., під псевдонімом Краснорогский, вийшла його книга: "Упир" (Спб.). Т. потім не привласнював їй ніякого значення й не включав у збори власних творів; її тільки в 1900 р. перевидав особистий друг його родини, Володимир Соловйов. Це - запаморочлива розповідь у стилі Гофмана й Погорєльського Перовского. Бєлінський зустрів його надзвичайно привітно. Довжелезний просвіт часу відокремлює 1-ое, скороминуще виникнення Т. у пресі від реального початку його літературної кар'єри. Усе давно знають те, що в 1854 г. він виступив в "Сучаснику" з рядом віршів ("Дзвіночки мої", "Ой стоги" і ін.), сходу, що звернули на нього увага. Літературні зв'язки його ставляться ще до сорокових років. Він був відмінно знаком з Гоголем, Аксаковим, Анненковым, Некрасовим, Панаєвим і особливо з Тургенєвим, який був звільнений від спіткавші його в 1852 г. посилання в село завдяки турботам Т. Примкнувши швидко до кружка "Сучасника", Т. прийняв роль у складанні циклу гумористичних віршів, що здалися в "Сучаснику" 1854 - 55 рр. під відомим псевдонімом Кузьми Пруткова. Дуже важко знайти, що конкретно отут належить Т., але неодмінно, що його внесок був не з маловажних: гумористична жилка була надзвичайно сильна в ньому. Він володів даром дуже вузької, хоча й добросердого глузування; майже все з найкращих і більш пізнаваних його віршів повинні своїм фуррором конкретно драматичності, у їхній розлитій (напр. "Пиха", "У приказних воріт"). Гумористично-Сатиричні витівки Т. проти плинів 60-х рр. ("Іноді розвеселої травня", " Потік-Богатир" і ін.) не не досить вплинула на дурне відношення до нього відомої частини критики. Видне місце займають гумористичні пасажі й у циклі толстовських обробок билинних сюжетів. Усе давно знають те, що ніколи не соромлячись у власних гумористичних витівках сторонніми міркуваннями, цей, по погляду майже всіх із власних літературних ворогів, "обмежений" поет написав кілька гумористичних поем, що дотепер не включаються в збори його творів і (не вважаючи закордонних видань), що потрапили до друку лише в 80-х роках.