Т. говорить навіть, що суспільство, зрештою, є наслідування ("la societe, c'est l'imitalion"). Якщо б, але, діяв цей лише закон, то була б неможлива еволюція; але справа в тому, що повторювані ряди вторгаються один в інший, тем викликаючи відхилення від серйозного повторенні, і тому не вважаючи наслідування діє ще інновація, яку ми називаємо персональними рисами, особистою оригінальністю, ініціативою й т.п. Наслідування підхоплює те, що було спочатку тільки відхиленням; сиим методом одиничний варіант теж починає повторюватися, і те, що сначало було випадковим виключенням, стає загальним правилом для цілого ряду випадків. Див. ст. Beulot ("Rev. Phil.", 1896), Wrobblewska, "Arch. fur Gesch. der Philosophie" (1896) і брошуру А. Козлова, "Т. і його теорія суспільства" (1886). Н. Карпева.
Як криміналіст, Т. коштує идиентично далеченько й від традиційної школи, і від італійських антропологів-позитивистов. по способу й прийманням дослідження він примикає до других, по суті власних думок - є самим рішучим їхнім супротивником. Основний його твір: "La philosophie penale" (1890) представляє собою критично розбір теорії Ломброзо. Задачки й мети покарання, по Т., еволюціонують. Початкова мета покарання - очищення суспільства: гріх повинен бути змити. Потім висувається момент лякання. Сучасні каральні заходи зобов'язано мати на меті виправлення. Поряд з повною осудністю й повною безвідповідальністю, Т. допускає осудність часткову або ослаблену. Заперечуючи проти навчання Гарофало про так паз. природніх правопорушниках, Т. затверджує, що в майже всіх варіантах у людині зникають почуття альтруїстичні й до крайності розбудовується егоїзм не до, а опосля здійснення злодіяння, так що не відсутність альтруїзму породжує гріх, а напроти. Момент предумышления в його очах не має того значення, яке за ним утримується традиційною доктриною. Замах на гріх зобов'язано вабити те ж покарання, як і кінчене діяння, тому що правопорушник зазнає покаранню не за шкоду; їм заподіяний, а у виді тієї погрози, яку роблять для суспільства виявлені їм антисоціальні характеристики. Вчення про співучасть, як про особливу форму винності, що обумовлює особливий порядок призначення покарання за спільну справу, могло, по погляду Т., мати місце тільки тоді, коли судили не живих людей, а відвернена справа; зараз провина кожного зі співучасників зобов'язано бути досліджувана без допомоги інших і кожний повинен бути караємо лише за те, що він сам зробив. В області процесу Т. виступає, прямо за італійськими позитивістами, енергійним супротивником суду присяжних, за його слабість і безмежну поблажливість, Функції суду, по його навчанню, повинні бути передані спецам, що вивчали фізіологію, психологію й соціологію й знайомим з в'язнями, з їхнім життям і побутом. І дійсно, не вважаючи "Філософії кримінального права", Т. написав: "La criminalite comparee" (1886), "Etudes penales et sociales" (1891) і кілька статей і звітів у різних статистичних і криміналістичних виданнях. Він полягає одним з редакторів "Archives d'antropologie criminelle".