предмета поняття. У логіку розрізняють часто різні ступені й види істотності ознак різними визначеннями; так, головні значні ознаки (essentialia constitutiva) розрізняють від похідних (essentialia consecutiva); які час від часу дають найменування атрибутів, так само як значні ознаки, загальне декільком поняттям (essentialia communia), від ознак, що тільки належать даному поняттю (essentialia propria). Ще важливіше цих термінологічних відмінностей ті судження, які, випливаючи з розвиненого вище поняття С., визначають справи його до інших близьких йому поняттям. Як предикат суб'єкта невизначеного або навіть надуманого, С. не має на увазі обов'язково різкого розумового відділення буття предмета від його параметрів. Тому, поняття суті близько до початкового, ще не розчленованому ідеєю, конкретному стану поняття буття коли незмінні або прийняті за незмінні характеристики сущого ототожнюються із сущим як таким (так було, напр., у прадавній грецькій філософії, для якої вода або повітря були спільно й самим первосущим, і його суттю). У розвили думки про буття категорія С. передує категорії субстанції, що як припускає найменшу виразність, що розмежовує, розумової діяльності. Зацим, з виробітком думки про субстанцію, С. ототожнюється з її атрибутами. Що стосується справи С. до акциденту й модусу, то в одному змісті вона їх виключає, в іншому - ототожнюється з ними. Як незмінний предикат субстанції, С. її не є ні акцидент, ні модус; але й акцидент, і модус, як такі, мають свою С., тобто свої незмінні предикати. Причинність речей є одне з їхніх незмінних параметрів і, як таке, обымается поняттям С.; всесталість істотної ознаки поняття не є незмінність предмета в часі, а є всесталість у самій тимчасовій зміні, буде крайнє має місце. Значимою ознакою організму служить, напр., його розвиток - стало бути, однакова зміна в часі під впливом внутрішніх обставин, Повністю мислиме навіть таке припущення. що С. усякої речі є закономірна зміна (хоча, природно, мыслимость цього здогаду не значить ще його доведеності). Разом з тем, але, поняття С. обширнее поняття причинності, тому що в предметах є однаковість, що не підкоряються початку причинності (характеристики геометричних тіл, однаковість в обопільних відносинах тіла й душі й т.п.).
В історії філософії поняття С. постійно було принципово основним образом у його співвідношення з поняттям субстанції, тобто в змісті поняття про її незмінні властивості або атрибути. Укажемо тільки на загальну тенденцію руху філософії стосовно поняття С. Протягом усього докантовского періоду філософії поняття буття й того, чому властиве буття (характеристики), хоча, що й різняться розумом, знаходили запопадливість до тіснуватої комбінації й навіть злиттю в мислимому предметі поняття: річ, характеризуемая відомими ознаками, конкретно через сопричастие сиим ознакам набувала значення сущої. Передбачалося, що є характеристики або атрибути, яким, як таким, потрібно належить буття. Ця нерозривність 2-ух понять - характеристики й буття речі - представлялася рівно потрібної як із крапки зорі догматиків, так і з погляду эмпиристов.