терплячи немірні катування... про нас не вимовив... і за те польськими й литовськими людьми був замучений до погибелі". Наступні жалувані й потвердні грамоти 1641, 1691 і 1837 рр., дані нащадкам С., лише повторюють слова грамоти 1619 г. У літописах, хроніках і інших письмових джерелах XVII в. практично нічого не говорилося про С., але переказу про нього існували й передавалися з роду в рід. До початку XIX в. ніхто не замислювався, але, творити в С. рятувальника королівської особи. Таким у перший раз його представив печатно Щекатов у власному "Географич. Треба сказати те, що словнику"; за ним Сергій Глинка, у власній "Історії" прямо звів С. в еталон народної доблесті. Розповідь Глинки практично повторила Батыш-Каменський в "Словнику достопам'ятних людей Російської землі". Скоро особистість і подвиг С. стали коханим предметом і для поетів, що написали про нього цілий ряд віршів, дум, драм, повістей, розповідей і т.п., і для музикантів (більш відомі "Іван Сусанін" - дума Рилєєва, "Kocтромские лісу"
- драма Н. Звичайно ж, усі ми дуже добре знаємо те, що польового, "Іван Сусанін" - опера Кавоса, "Життя за Царя" - опера М. І. Глинки). Мало хто знає те, що в 1838 г. у Костромі, по велінню правителя Миколи I, спорудять С. монумент, "у свідчення, що великодушні нащадки спозирали в безсмертному подвигу С. - порятунку життя новообраного російською землею пануючи через пожертвування власного життя - порятунок православної віри й російського королівства від чужестранного панування й поневолення". Убогість джерел і розбіжність творців, що оповідали про подвиг С., спонукали Н. І. Костомарова віднести критично й до особистості С., і до його подвигу. Виходячи, приемущественно, з того, що про нього не говориться в сучасні або близьких до його часу літописах і записках, що існуючими джерелами не підтверджується присутність польсколитовского загону біля с. Домнина й що спочатку 1613 м. Миша Федорович жив зі своею мамою не в селі Домнине, а в укріпленому Іпатіївському монастирі, він спозирав у С. "одну тільки з незліченних жертв, що загинули від розбійників у Неясний час". Йому пекуче заперечували С. М. Соловйов ("Наш Час", 1862). М. П. Погодин ("Громадянин", 1872,. № 29 і 1873, № 47), Домнинский ("Російський Архів", 1871,. № 2), Дорогобужин і ін.; але вони все керувалися здебільшого теоретичними міркуваннями й гіпотезами. З кінця 1870-х і особливо 1880-х рр., з відкриттям історичних суспільств і губернських архівних комісій, сталі виявлятися новітні документи про подвиг С., розкрилися практично сучасні йому "Записки" і незліченні рукописні "перекази" XVII і XVIII вв., у яких зрозуміло преклоніння, що писали перед подвигом С. (інші прямо називали його страждальцем). В 1882 г. Самарянову, що зібрав багато не виданих уводити, увести до ладу нього джерел, удалося обґрунтувати, що поляки й литовці цілим загоном підступали до с. Домнину, з метою знищити новообраного царя Миші Федоровича, і що Миша Федорович "зник від ляхів" в Іпатіївському монастирі за порадою С. із с.