Коли охорона об'єкта С. права йде до здатності повертати цей об'єкт звідусіль, у чиї б руки і яким б то ні було методом він не перебіг, то мовлять про абсолютних С. правах, зобов'язаними особами стосовно яких є всі члени суспільства. Коли дія на об'єкт з'єднане з домаганнями лише стосовно певного суб'єкта й по виходу його з-під влади крайнього припиняється, то мовлять про С. правах відносних. Права на свою особистість, речові, сімейні й авторські значаться абсолютними правами, зобов'язальні- відносними. У сучасному праві відмінність меж абсолютною й відносними, особливо меж речовими, сімейними й зобов'язальними, примітно стирається. Порівн. Windscheid, "Lehrb. der Pand." (I, 37, 8 изд., 1900); Dernburg, "Pandecten" (I); Gierke, "Deutsches Privatrecht" (1895); Ibering, "Geist des rom. Rechts" (III); Thon, "Rechtsnorm und subjectives Recht" (1878); Bierling, "Die Principienlehre"; Regelsberger, "Pandecten" (I, русск, пров. "Загальне вчення про право", М., 1897); Гамбаров, "Право в його головних моментах", в "Збірнику загальних юрид. пізнань" (Спб., 1899).
В. Нечаєв.
Суверенітет (Souverainete, suprema potestas)- верховенство, совокупа верховних прав, що належать державі або його главі. Основний момент, що визначає поняття С., є момент негативний: над даною владою, якої належить С., не зобов'язано стояти ніякої інший влади, що має правомірне повноваження давати їй веління або перешкоджати здійсненню її волі. С. належить заурядно главі країни, тобто монархові, що царює по власному праві, влада якого не делегована ніякий інший. Президент республіки, влада якого делегується йому народом, є посадовою особою, а не сувереном; не може вважатися сувереном і віце-король або намісник, як би широкі не були його можливості; не були суверенами й майордомы в еру Меровингов, не дивлячись на те, що практично вони були правителями країни в ще більшому ступені, чому тодішні королі- не були конкретно тому, що юридично вони все-же залежали від Меровингов. Але, суб'єктом С. не постійно є монарх. Так, у Великобританії С. зізнається приналежним "королеві в парламенті" (King in parliament), тобто королеві, палаті лордів і палаті громад, узятим укупі. З їхня палата громад діє не по власному праві, а по терміновому повноваженню від народу. У Німецькій імперії носієм С., як це визнав ще кн. Бісмарк у рейхстазі, в 1871 г., а слідом за ним і всі німецькі державознавці, є не правитель, а вся совокупа союзних урядів, стосовно яких правитель є лише президентом. Уже якісь середньовічні й пізніші богослови, в індивідуальності кальвіністи, індепенденти і єзуїти, розбудовували ідею, що початковим носієм муніципального С. є люд, який з метою публічних, в інтересах керування й порядку, делегує свою владу монархові, внаслідок чого ж втрачає власний С. у звертається в підданого. Схожу ідея розбудовував Гоббс, що доводив, що "et in monarchiis populus imperat, vult enim populus per voluntatem unius"; таким образом "in monarchia rex est populus" ("Elementa philosophica de cive"). В XVIII в., в індивідуальності завдяки Руссо ("Contrat social"), поширилася думка, що С.