Тому що влада породжена природнім законом, то вона й підкоряється йому;, що з'явився для потреб суспільства, вона лежить на акті делегації від суспільства- сьогодення, історичного суспільства. Словом, верховна влада належить народу і їм делегується уряду; але така делегація не становить необхідності: суспільство (люд) може зберегти владу за собою, і цей розв'язок буде настільки ж легітимно, як і розв'язок делегувати влада одній особі або декільком особам, на час або навічно. Не заперечуючи принципно ні однієї із імовірних форм правління, С., із суджень практичних, схиляється на сторону монархи. Але тому що монарх- не представник Бога, а тільки делегат народу, то він повинен сообразоваться з народною волею; згода монарха й народу- єдине джерело влади першого; спадковість трону обумовлюється збереженням цієї згоди. Як лише воно припиняється, верховний суверен- народ- вступає у свої права; а права в нього, по С., у цьому випадку надзвичайно широкі. Легітимному монархові він може виявити тільки пасивний опір, але стосовно узурпатора, деспота в прадавньому змісті слова, припустимі всякі заходи, не виключаючи вбивства. Убивство не забороняється навіть тоді, коли винуватим у порушенні законів виявляється легітимний монарх, але С. рекомендує уникати цього. коли порушені інтереси не всього суспільства, а тільки особистої особи. Деспота ж може знищити крайній громадянин за всяке порушення закону. Політична доктрина С. у її цілому не варто сиротливо. Початок XVII в. було ерою гострої політико-релігійної кризи, коли приходили в зіткнення самі різнорідні інтереси, коли опозиції проти абсолютизму, найбільше або найменш прикрита релігійними мотивами, очевидно або вкрите діяла у всієї Зап. Європі. Абсолютизм заважав католикам, тому що у власному розвитку підривав ідею авторитету тата,- заважав і різним протестантським партіям, тому що пригнічував волю думки. Тому навчання монархомахов, одним з видних представників якого був С., вербувало власних прихильників як у середовищі церковних, так і в середовищі протестантських публіцистів. Зокрема, доктрина тираноубийства, 1-ое вираження якої ми зустрічаємо ще в середні століття, була чисто церковної й в еру релігійних війн мала майже всіх представників (Бушу, Мариана), не вважаючи С. Вона не залишалася лише книжкової, а проводилася в життя, ініціативно пропагандируемая єзуїтами. Убивство Вільгельма Оранского в Нідерландах (1584) і 2-ух Генрихов у Франції (1588 і 1610) стояло у зв'язку з даною пропагандою. Порівн. К. Werner, "Suarez und die Scholastik der letzten Jahrhunderte"; A. Frank, "Rеformateurs et publicistes de l'europe. XVII siecle".
А. Дживелегов.
Субретка- один з незмінних типів старенької комедії, італійської, потім французької. Жвава, радісна, юна, смілива покоївка, для себе на розумі й віддана власній пані- героїні п'єси,- вона відіграє в комедії значну роль, прискорюючи темп діяння й сприяючи підходящій розв'язці. Більш досконалим типом С. уважається Доріна в "Тартюфові" Мольера. Безперечним відгомоном типу С.